ГЛАВА 8 НАРЕШТІ ПРО МОГО ДРУГА ВАНЬКУ

Є товариші, є знайомі, є давні знайомі, є друзі, а є рідні друзі… Таким рідним був мені Ванька. Напевне, якби у мене був рідний брат, він мені був би не таким рідним, як Ванька. Я так думаю, що не існує поки відповідного терміна, яким би можна було визначити ступінь пов’язаності наших доль та взаємодовіри.

Як пишуть поети: «Нас доля звела невипадково, але так романтично й загадково». Це про нас з Ванькою. Вмикайте уяву й слухайте. Я, мале дурнувате дівча, що зовсім відбилося від рук бабусі (мамі ніколи, вона на пошті працювала, тата вже не було в живих) поперлося через городи (ото ще непролазні хащі!) подивитися до коров’ячої ферми на нещодавно привезеного бичка. Увечері від дядька Макара чула, що голова колгоспу дядько Михайло привіз на ферму племінного бичка, щоб покращити породу корів. І мені страх, як припекло дізнатися, як же він, племінний бичок, буде ту породу покращувати. Всього на тиждень привіз, за великі гроші. Корів я бачила, їх у селі навалом, майже кожен двір має, а от бичок – справа цікава! Та ще й племінний… На фермі у нас бичок був, Борисом звався, але куций якийсь, малий. Корови здоровенні, як танки, а бичок – куций. Дядько Михайло, голова колгоспу, йому й вітаміни якісь купував, і сумішшю для росту годував, а бичок як був малий, так і лишався. І тварині бідній клопіт, адже до корів аніяк не підступитися. Бігає біля них – і все. Правда, голова колгоспу – дядько кмітливий, висунув пропозицію до механізаторів:

– Три пляшки тому, хто вирішить оцю халепу.

Якби пообіцяв гроші – ефект був би не той. А от горілка в селі завжди була валютою конвертованою. Якщо хочеш примусити колгоспників думати – налий горілки. І як наслідок – всі корови з телятами. Як вийшло? Ніколи не здогадаєтесь! Механізатори викопали окоп(!) і ставили туди корів. А бичок був на висоті в усіх значеннях. І коровам гарно, і механізатори після процедури п’яні, як чопки, і голова не в збитку. Тільки від такого куцого бичка понавиводилися якісь дрібні корови. Тому вирішено було завезти племінного, великого, сильного, страшного.

І пощастило мені піти на ферму у своєму святковому платтячку червоного аж пурпурового кольору. Звідки ж я знала, що бички страх, як не люблять той червоний колір? По дорозі вирвала великого гурка на чиємусь городі (не важливо, гурків у селі повно, ними худобу годують! Це навіть за хуліганство не вважається), витерла величеньким листком лопуха, йду, гризу, зуби, ще не всі молочні повипадали. Мимо на велосипеді якесь конопате хлоп’я пролетіло, ледве мене не знесло (ви здогадалися, що то був Ванька?). По закону жанру є героїня, десь має вештатися й герой. І зустріч – обов’язково незабутня!

– Куди преш, козел? Дивитися треба! – це я так ще культурно до нього.

– Не пищи, малявка дурнувата, а то гурком удавишся! – він мені у відповідь. Обмінялися «компліментами» для годиться. І все. А далі прийшла я на ферму й бачу (аж гурок з рота випав) посеред ферми двоє великих дядьків тягнуть бичка. На фоні нашого Бориса – цей виглядав Гераклом. І той Геракл не хоче йти, упирається. А далі бичок угледів мене у червоному платтячку. Не знаю, які вже там у його дурнуватій голові асоціації постали, але тупа худоба як рвонула. І на мене.

– Катька, бісова дитина, що ти тут робиш? Геть звідси! – кричить наш агроном дядько Гнат, великий чолов’яга, його всі Гулівером звали в селі ( 130 кг маса й під два метри зріст), поки в річці не втопився – п’яним плавати поліз.

Я й сама розумію, що треба якось «геть!», бо прямо на мене свої величезні роги наставив здоровезний бичок, якого поки що ледве втримують двоє міцних дядьків. Але як геть, коли заціпило й ноги заніміли? Ще чудово, що я в туалет сходила перед походом на ферму, а то б припозорилася, точняк. І тут бичок як улупив дядька Архипа, той впав і вірьовку впустив. А дядько Гнат сам бичка не втримає, матюкається й верещить, щоб я тікала в кукурудзу, ховалася, бо амбець.

І тут де не взявся мій герой Ванька на своєму нещасному драндулеті, що веліком зветься. На швидкому ходу підхопив мене, всадовив на раму – і як чкурнув до дороги, тільки ззаду курява здійнялася. Мчав дуже швидко, аж спітнів увесь. Через городи на дорогу, а там об’їхав і до хати нашої привіз мене вкрай перелякану. Мені нічого не сказав, зняв з велосипеда, поставив перед моєю заплаканою бабою (вона мене вже обшукалася) і добив її нещасну остаточно:

– Дивіться за своєю Катькою, бо її ледве бичок не розідрав. Лазить де попало!

І поїхав. А баба в істерику, я не можу й слова вимовити. А увечері підслухала розмову баби з матір’ю:

– Ларочко, ти б виходила вже за Михайла заміж, все ж у Катьки батько був. А то я не можу з нею впоратися. Сьогодні таке сталося, не знаю як і розказувати, – м’ялася баба, хоча я відчувала, що їй дуже хочеться розповісти.

– Мамо, я втомилася сьогодні. Завтра субота, вихідний, от і поговоримо, – ледве чутно відповіла моя мати.

– Я до завтра не витримаю. Я ж не засну, якщо не розкажу, – гнула своє баба. – Катерина пішла сьогодні сама на ферму.

– Тільки не кажіть, мамо, що Катька випустила бичка. Я чула пів села за цим трактором бігало, поки вловили.

– Ні, він у мужиків вирвався, коли до корів вели. Але вона там була  й ледве бичок її не затовк.

– Але ж не затовк, мамо, давайте будемо спати, – спокійно пропонувала мама. – У нас з вами така Катька, що сама кого хочеш затовче. Вистачає і серіальних пристрастей. До речі, розкажете мені, що там у сьогоднішній серії «Багатих***…», ага? Тільки завтра.