ГЛАВА 7 МОЇ ТІТКИ ТА БРАТИ

Як я вже казала, у баби Тамари було четверо доньок. Крім моєї, за словами баби, непутящої мами, була тітка Аня (жила в сонячному Криму), тітка Віра (ця оселилася в славному Києві) та тітка Наталка (мешкала під боком у райцентрі). І в кожної тітки (крім тітки Наталки) по двоє дітей, і, крім мене, всі хлопці. А коли всі з’їжджалися на літні канікули в село – гармидер ще той, я вам скажу, адже тітки приїхали й поїхали (довго не засиджувалися, бо роботи в кожної вдома, як завжди – по саму зав’язку!), а от діточок своїх на бабу лишали (і їм вільніше, і бабі веселіше). Київські брати Толік та Женька, наче ніколи не бачили дерев, тижнями не злазили з вишень та горіхів. Дивлячись на них, я завжди була на боці Дарвіна – люди пішли саме від мавп, і не інакше. Причому, орангутанги в пріритеті! Кримські Петро і Лев любили в лісі пропадати, гриби та ягоди вишукувати або просто десь лазити по чагарям. А у тітки Наталки дітей не було, тому вона як приїде – то весь час на сонці біля річки смажиться, обов’язково обгорає (це такий язичеський ритуал), а потім жаліється на долю та дико зле сонце, витрачаючи шалені гроші на креми й мазі, при цьому відмовляючись від бабиних мікстурок. А даремно.

Через те, що моя баба підгадала народитися другого серпня, то на її день народження щороку всі кодлом і збиралися. Брали відгули, відпустки й їхали, щоб відсвяткувати шикарне свято в році. Тільки один нюанс: з’їжджалисяся за тиждень до цієї знаменної події, щоб хату бабину поприбирати, сміття зайве винести, щось нове купити і внести, бо то на городі у баби порядок і краса, а що робиться в хаті – не питай. Справжня українська душа: воно давно згнило й пропало, а баба його у торбинку і в запічок. І в тому запічку – всього, чого хочеш. Такий на перший погляд маленький запічок міг умістити трирічний бабин запас зіпсованих крупів і ще п’ять метрів побитої міллю якоїсь стрьомної тканини.

– Боженько, я ж хотіла спідницю пошити! – репетувала баба, коли моя мама з тіткою Наташкою викидали продірявлений сувій полинялої тканини незрозумілого кольору.

– У якому столітті, мамо, ви збиралися шити ту спідницю? Ми вам три спідниці купимо, тільки не волайте на весь двір, людей не туманіть.
А так, як друге серпня ще й свято неабияке… Не знаєте? Гріх таке не знати. Іллі. В народі кажуть, що Ілля в воду насцяв… Я не вигадала, так справді кажуть. Це означає, що вода відтепер стане холодною і вже ані загорати, ані купатися не можна вже. Але в цей день, на Іллі, навіть треба покупатися. Бабин день народження святкувати родина наша починала другого і десь з тиждень тривали гуляння. А там поступово по черзі вибиралися … дорослі, а діти у баби гостювали аж до початку шкільних занять, тобто до першого вересня.

Скільки пам’ятаю я ці дні народження бабині, стільки й бедламчики були, ніколи по-людськи, щоб спокійно, мирно. Спокій – це не з нашим сімейством!

Коли святкували бабине шестидесятиріччя, то до неї навіть з Москви брат Костянтин приїхав. Ми всі ледве розмістилися у двокімнатній хаті. На ліжку спали обрані – Толік і Женька, бо вони ж городські, їм долі незручно. Диван розстелили й покотом вмістилося аж троє – мамка та її сестри – тітка Наташка й тітка Віра. Усі інші (з бабою в центрі) спали на надувних матрацах – і вільно, і просторо, скажу я вам. Тільки дядько Костя так хропів, що сил наших не було. А зранку прокинувся й каже:

– Ви не повірите, що мені вночі снилося! Бульдозер!!!

Ми так і подумали. Причому, роль бульдозера, певно, уві сні виконував сам дядько. Але наступної ночі дядька в сарай на сіно відправили, перед цим обмалювавши принади сільської романтики. Там дядька покусали комарі, а якщо врахувати, що наші комарі – тварюки страшенно кусючі й великі, то дядько слізно обіцявся більше не хропіти, але щоб тільки спати в хаті дозволили. Дозволили, але перед цим замотали шарфом йому щелепи, щоб не хропів. На ранок дядько злякався, бо не зміг рота роззявити.

– Думав, паралізувало, – мокрий від поту, промовив дядько.

– Цього разу пронесло, – мовила баба. Напевне знала, бо дядька таки за три роки по тому паралізувало.

Ось і друге серпня. Свято. Зранку до вечора повен двір був гостей. Баба моя в селі  –  знакова постать, тож її поважали, хоча деякі й боялися, бо думали, що вона відьмакує. А все то пішло від баби Василини, коли побачила вона мою бабу на карачках на кладовищі якраз увечері на Івана Купала.

– Мамо, що ви наробили, все село тепер шепочеться, що ви відьма, – якось прийшла з роботи моя мамка й на бабу накинулася.

– Ну то й хай. Людям роти ж не затулиш, – якось байдуже відреагувала баба, наче не винувата.

– А лазити по кладовищу було вкрай обов’язково? – ніяк не заспокоювалася мамка, видно таки хтось добряче залив сала за шкуру.

– Я не винна, що любисток у нас в селі можна знайти лише на кладовищі. Дівки весь понищили, так їм хочеться подобатися хлопцям. І миються вони в тому любистку, і миються, а як мавпами були, так і лишилися, – огризалася баба, перебираючи той клятий любисток від бур’яну (довелося патрати траву на кладовищі у екстремальних умовах, ще й на швидкість, а то б не тільки баба Василина побачила, тоді точно були б непереливки).

– А від Василини чого тікали кущами, коли вона вас побачила? – допитувалася мати.

– Ну ти ж знаєш цю кікімору. Такого наговорить…
– Наговорила, мамо! Що ви її на козу хотіли обернути. Каже, що ледве від вас втекла.

– Її Бог давно вже на козу перетворив. А мізки курячі вставив. Ну нічого, вона до мене прийде ось. Я їй такої мікстури дам – тиждень з параші не вилізе! – обіцяла баба креативний вид помсти.

– Мамо!!!

– А шо мамо? Все розумію, а от тупість людську – дзуськи! Лінь і тупість – головні вавки людства. А все інше геморой і тільки. На щастя, лікується.

– А без любистку аж ніяк не обійшлося б, ага? Шо ви цього разу колотили? Яку бурду? – моя мамка як розсердиться, то поки не дістане до печінок – не заспокоїться, тому я втекла потихеньку з хати, в душі співчуваючи їм обом: і мамці, і бабі. Я знала, що це був початок сварки. Найкращий варіант – днів зо три не говоритимуть одна до одної, найгірший – швидка допомога під хату. Якісно сварилися мої баба з мамкою, нічого не скажеш. І найголовніше: ні в якому разі у їхні сварки встрявати не можна було, бо ще гірше.