ГЛАВА 6 ПРО СУСІДІВ

Сусідів не обирають, їх Бог дає. А нам таких дав, що не доведи Боже! В хаті напроти нашої, тобто через дорогу, жила родина Глин. Голова родини – Глина Тарас – п’ятдесятирічний комбайнер, що весь вік пропрацював у колгоспі – колгоспник, одним словом. Спокійний дядько. Ніде його зайвий раз не видно, тільки чутно. Ото прийде з роботи й щось там колупається у дворі, майструє, клепає, хазяйнує, тільки й чутно, як щось пищить, свистить, грюкає. А от Наташка, жона його, ото вже ж пронира й скандалістка – повна Глина. Діти у них виросли, коли я ще мала була,  жили в райцентрі, тільки до батьків іноді (два рази на рік!) навідувалися, щось привозили у великих торбах і з ще більшими торбами від батьків їхали. Причому, вся ця процедура була доволі крикливо-гамірлива, все село бачило і чуло, що до Глин діти приїхали.

– О, монголо-татарська навала, – причитала моя баба, коли бачила, як хтось із дітей Глин приїздив до двору. –  Приїхали дань за дванадцять років брати.

І справді, до машини починали вантажити кульочки, клуночки, мішки, корзини… Як до тієї автівки все те і повлазило, не розумію. Тітка Наташка хоч і противна була, а все ж страшенно хазяйновита. Пристрасно любила вона розводити гусей та качок. Табуни на шістдесят – вісімдесят голів такої скотини – це вам не іграшки. Вони ж що бачать зелене – все й жеруть.

Та все б то нічого, якби тільки жерли (на здоров’ячко, природа в них така), а то ж ще й двір загаджують (такий собі мінідобривний завод!). Двір Глин вони не тільки вищипали (жодного паростка в радіусі двісті метрів), але й утоптали та угноїли на найближчі десять років як мінімум. Тому тітка Наташка щодня виводила це шобло пастися за межі двору. А під нашим двором, як на зло (у нас же не водяться такі харцизники!), травичка рясна, зелена, соковита. Ото як тільки тітка Наташка зазівається – качки враз біля нашого двору. А потім йти в магазин – а тут оба-на, заміновано! Як не стараєшся обійти – неодмінно влізеш. Кому таке сподобається? І бабі моїй не подобалося. Разів з двадцять вона просила тітку Наташку не пускати її гусей та качок під наш двір, але «міни» не зникали. Тоді моя баба, як справжній індіанець, розпалила вогонь ворожнечі: нагребла з вбиральні, тієї, що на вулиці, на совочок «пахучого» свіжого говенця й насипала під красиву різьблену хвіртку Глин. Ну ті, звичайно, здогадалися чиїх рук справа і … теж говенця під нашу хвіртку. Чистої води плагіат, нічого ж кращого придумати не змогли. Моя баба дивиться, що така політика пішла, ще більшого совка під двір Глинам. Отак вони й носилися з тим совочком раз на тиждень (розвага така у бабів!), опоки не сталося лихо. Баба Наташка прокинулася вранці, а гуси всі з перегризеними головами в сараї лежать. Версія моєї баби: «Куниця влізла й кров спустила. Ото така гадость, як впреться – горе робить!» Версія баби Наташки: «Тамарка, відьма стара, давно вже заздрить на мої гуси. Ото й звела всіх до одної! Думає, я відьми іншої не знайду, щоб їй накапостить?» Порада дільничного міліціонера: «Ви б ото не гризлися, як собаки, нервові клітини не відновлюються. Ще зведете сварку – оштрафую на сто карбованців!». Вбивчий аргумент, знає, чим наших баб лякати треба! Ви жалієте тітку Наташку? Думаєте, що вона постраждала? Ага, не тут-то було! Баба Наташка економічно підкована: тушки розпарила, обскубла і на базар відвезла, славно так уторгувала.

– Петрівна, а як люди потруяться? – питали в Наташки біля ЦУМу баби, адже невідомо від чого повимерли ті качки.

– І то шо? – клеїла дурня баба.

– Шо-шо, морду тобі натовчуть, коли наступного разу на базарі з’явишся, – пояснювали їй.

– Так я ж не на наш базар. Я електричкою до Києва з’їздила, а Київ велике місто, – викрутилася баба Наташка. – Ви б бачили, який у моїх качок був товарний вигляд. У всіх сині та худючі, а мої від жиру аж тріщали. Для себе ж годувала, ночей не досипала, – й показні крокодилячі сльози для закріплення ефекту. Баба ще той актор драми і комедії.

Не стало гусей, й між нашими дворами запанував мир. Але той мир проіснував тільки півроку. І за сіллю одна до одної ходили, й Наташка радилася з моєю бабою, чим лікувати діда свого від радикуліту. А навесні привезла у коробочці таких жовтеньких-жовтеньких каченяток… штук п’ятдесят. Наша казка гарна нова, почали баби сварку знову.

Сусіди праворуч – алкоголіки. З їхнього боку весь час смердить бражкою, а періодами, коли вони гонять самогон, якимось тошнотворним запахом, що аж блювать верне. Вони то сині й щасливі, то тверезі й сумні. Наочний приклад, як погано бути алкашом. А дядько Тарас колись, коли ще не пив й ці часи пам’ятає моя баба, був чудовим майстром:  плів з лози одуренні кошики,  вирізав з дерева такі скриньки, що закачаєшся,  віники робив, держаками на лопати й граблі забезпечував усе село.

– Горілка перевела золоту людину! – скидаючи руки до неба, часто промовляла моя баба.

– І нічого не можна зробити? – якось спитала я. Мені теж було жалко дядька Тараса.

– Тільки гірше буде. Хай доживає свій вік, як сам вибрав. Немає волі у чоловіка.
Якщо складати хіт-парад дивакуватих сусідів, то переможцем виявився б все одно сусід, хата якого стояла по лівий бік від нашої, дядько Веня (повністю Веніамін). Ото яке ім’я чудернацьке, такий і сам дивний. Ну, по-перше, хата у нього була зроблена з …ніколи не вгадаєте…. з пляшок. Різних розмірів пляшки за допомогою цементу були з’єднані у одноповерховий акуратний, але кумедний, будиночок. Завжди здається, що ось-ось впаде вся та халабуда. Ан, ні. Ото був буревій якось, яблуні в садах з корінням виматало, стріхи в будинках позносило, а Венін будинок як стояв, так і стоїть – міцна споруда, даремне, що із скла. Це ж де можна було назбирати стільки пляшок, щоб аж на цілу хату вистачило? А він назбирав. Дядько Веня (як розказувала моя баба) схибнувся після того, як померла його дружина Зоряна.

– Ох і гарненна була жінка Зоряна! Вони коли з Веньою сюди приїхали, всі намилуватися не могли на цю родину. Роботящі, красиві, талановиті. Які Зоряна картини малювала! А що? Народжувала первістка й дуба дала. І дитятко теж не вижило. А Веня он з пляшками дім зробив і далі дуріє з кожним роком, – розповідала баба чи то жаліючи, чи то критикуючи сусіда. Так, дядько Веня непоганий, але його припадки комерції – це щось з чимось. За довідку з дурдому (є у нього така!) держава йому сплачує пенсію, але мізерну, тому дядько Веня весь час знаходить собі додатковий підробіток. Ну ось декілька таких креативних варіантів. Виходимо ми якось одного Божого дня на подвір’я, а там смердить безбожно, хоч тікай.