ГЛАВА 5 ПРО МОЮ БАБУСЮ

Зараз прийнято у заможних родинах дитині винаймати няньку, щоб за дитям було кому пригледіти, бо батьки пішли страшенно зайняті, тому вихованням своїх чад мало заморочуються. Інша справа – чужа тітка з дипломом педагога і суворими правилами – а ля Мері Поппінс, як у класичних англійських казочкових історіях. А ще ж зовсім недавно вихованням підростаючих онуків займалися виключно дідусі та бабусі. В народі побутує думка ( цілком слушна, як на мене), що онуків утричі люблять більше, аніж дітей. Тож виховання виходить страшенно гуманне, що іноді зберігає дитині здоров’я (батьки не встигають прибити) або розбещує чадо до неможна більше. Результат залежить… не знаю від чого він залежить. По собі тільки знаю: як мамка ухопиться за віника, щоб мене потовкти, бо вже слова (на її суб’єктивну думку) до мене не доходили, то де не візьметься баба моя – і вже дивись віником отримує мамка за спробу напоумити мене. Цирк, я вам скажу, ще той. Таткові батьки померли ще до мого народження, тому я бачила їх виключно на фотографії. Дідусь Трофим, мамчин батько, помер, коли мені було всього два роки, тож я його не пам’ятаю, знаю лише з двох фотографій, бо дід не любив фотографуватися: на одній він у святковій гімнастьорці з друзями, коли повернулися з армії, на іншій – він з бабою Томою у гарному костюмі під час весілля. Тож, як ви зрозуміли, у мене була лише одна баба, мамчина мамка, баба Тамара, яка назавжди залишиться для мене святим образом, щось на зразок ікони. Вона і схожа була на Святу Діву Марію, що запилилася у нас на покуті в хаті.

Баба Тома – яскравий приклад сільського заклопотаного трудоголіка. Якщо інші баби посідають дружно на лавці й лузають насіння щодня протягом двох-трьох годин (такий собі маслобійний мінізавод), в перервах обговорюючи всіх на селі й якісно так пліткуючи, то моя баба весь час пропадала на городі та в лісі. У хаті в неї завжди був безлад: речі валялися де попало, причому в одній купі могли бути накидані випрані та брудні. Вона ніколи не знала, де що лежить, зате в якій торбинці яке насіннячко—знала точно. Для баби Томи головним було знати, що на городі порядок, бо що ж то люди скажуть? Порядок на городі – справа складна, бо навкруги нашого села навдивовижу родючі землі. І родили вони не тільки городину, а й різноманітні бур’яни.  А росли ті бур’яни такими густими та дебелими, що аж страшно. Тільки не на нашому городі. Бо наша баба всі ті бур’яни ще малесенькими повисмикає, повищипає, лазячи на карачках по немалому-таки городу. Наш город справляв враження виставкової експозиції «Що може рости на городі?». Чого там баба не понасаджує було: цибулька кущова, порей, ріпчаста; бурячок цукровий (кури та свині просто дуріють від нього), столовий кулькою, циліндриком; морква кормова (все тим же свиням та качкам), столова, коротелька, амазонка; горох; картопелька синьоглазка, американка, біла, рожева (розібрати, де яка можна тільки коли цвіте); помідорчики червоні, рожеві, жовті, чорний Принц, сливки, картопляні; петрушечка, кропчик, кукурудза, гарбузи. А ще окремо латочка (п'ять соток, на всяк випадок!) суниць, яких то тільки їсти смачно, а прополоти та розрідити – суцільне пекло, бо щороку вусиками обліпляться – дурна тяга до розмноження. І все то баба сама обробляла, ми з мамкою тільки трохи чого-небудь допоможемо, якщо є час або баба прикрикне. Моя мамка горОд ненавиділа страшенно, хоча й уміла все робити. Вона взагалі більше пропадала на своїй пошті й мріяла (я колись підслухала мамчину розмову з  подружкою тіткою Настею) перебратися до міста. Щось в ній було аристократичного. Випадково виросла принцеса у селі.

А взагалі я просто дивувалася енергійності моєї баби. Вона могла робити одночасно декілька справ і весь час жалітися, що день малий й катастрофічно його не вистачає. Я думаю, що якби день зробили подвійним, тобто не двадцять чотири години, а сорок вісім, нічого б не змінилося. Баба все одно нічого не встигала. І це при тому, що вона крутилася цілий день, як дзиґа – ані присяде, ані приляже: весь час в роботі, весь час їй щось треба терміново зробити. І не записувала всі потрібні справи, але пам'ять мала чудову – до кінця дня з полегкістю зітхала, коли все встигала поробити, що запланувала.

Мене вона називала «моє щастя», хоча я знала, що щастям я була ще тим. Те, що я забрала у баби років десять життя, це точно, адже своїх доньок (а їх у баби було аж четверо) вона виховувала в суворості й повному порядку. Та й слухняні вони були діти, смиренні. Вже самі мамками поставали, а баба як гляне – ніяковіють, очі опускають і покірно виконують наказ матері. Ото дисципліна! А от зі мною інша справа. Я – суцільний непослух. Чи то діти такі пішли, чи то я така некерована була – біс його знає, але бабині заморочки (зиркнути зле оком, грізно рявкнути) на мене чомусь не діяли, навпаки – смішили. Це бабу дратувало, але декілька хвилин, не більше, бо була вона жінка не злопам’ятна.

– Мені б отаку, як твоя, і більше б дітей не було, – говорила баба Тома моїй матері, коли перед сном ще гомоніли.

– А чому ви дивуєтеся, мамо, діти зараз такі шалені, бо життя складне. Їм жити в тому бішеному столітті, то ж і мають бути такими, – виправдовувала мене мама.

– Не в тім річ, доню. Ти ж подивись навкруги – таких в селі, як наша Катька, більше немає, – аргументувала баба.

– А ви уявіть, що були б, то й хана усім нам. Колгосп би розвалили, – і не сперечається мама. – Кажуть, як дитина маленькою перебіситься, то виросте – буде спокійною.