ГЛАВА 4 ПРО МОЮ ТВОРЧІСТЬ

Взагалі-то я була особистістю творчою: то творила, а все частіше витворяла. Моя творчість завжди була безмежною в усьому. Приміром, коли дівчинка любить малювати, то вона бере олівці й малює в альбомі, на чистих аркушах паперу принцесу, сонечко, палац і карету. Щось у цьому дусі, позитивненько так. А на свіжовибіленій хаті акулу намалювати слабо? Експресіонізм чистої води. Зате нашу хату в селі ніхто переплутати вже не міг.

– Де хата Іваничуків? – питали люди, що до баби лікуватися приїздили.

– Ідіть прямо по вулиці, то ліворуч буде біла хата з синьою акулою величезною. Ото хата Іваничуків! Не переплутаєте, – пояснювали односельці.

– Акула – це, щоб видно? – уточнювали.

– Ні, це Катька їхня малювати вчиться, – отак я стала відомою художницею на все село. І акула – це ще були квіточки. Ягідки потім з’явилися. От ви мамину фотку в паспорті фломастерами розмалювати змогли б? А я змогла. Мені здалося, що мамка негарною якоюсь вийшла на тій фотці. Зате після моєї корекції мамка сміялася два дні, баба думала, що в дурдом заберуть. Нічого, відійшла… і всі фломастери у мене забрала. Знайшла винного.

– Хватить документи переводити! – гаркнула мамка і викинула пачку фломастерів у сміття. Мамка викинула, а баба достала й урочисто повернула мені:

– А чо, може художником дитина буде. А паспорт поміняєш, у тебе там фотографія таки погана була, – знайшлася баба, вкотре вигородивши мене, ще раз огледіла мій витвір і купила величезну (на 24 штуки) коробку олівців і п’ять альбомів. А це тоді був страшенний дефіцит (мало такого тобто було). Я олівцями не дуже любила малювати. Ото крейдою десь на паркані чи на лавочці, або вуглиною. Підбадьорена бабиними словами, я заходилася малювати все підряд.

– Ба, а в чортиків рога якого кольору?

– Чорного!

– А хвостик з китичкою?

– Ага. З пухнастою такою на кінчику…

– А хутро є?

– А як же. Весь такий волохатенький… Рятуйте, люди добрі, що це? – баба в паніці, бо груба (десять хвилин тому білосніжна, побілена тиждень назад) тепер вся у чортах.

– Катя навчилася малювати бісів, – повідомила баба мамці, коли та прийшла з роботи.

 – Я вас вітаю, тепер вся хата буде в чортах. І так було не слава Богу з вашими приворотами та відворотами, а тепер плавно на пекло перетворюємося, – констатувала факт мамка, навіть не глянувши на грубу й пішла спати. Злякалася вночі, коли попити встала, світло увімкнула, а на пічці чортенята витріщилися на неї своїми (у мене очі гарно вийшли) беньками витрішкуватими.

 З пелюшок баба привчала мене допомагати по городу: копати, полоти, проривати. Але це, певно, було не моє, бо відвертало страшенно. Мені діставалася весь час така нудна робота, що моя фантазія не знаходила застосування, через що організм просто вмикав захисну реакцію.

– Оце береш сапочку, – делікатно, правильно пояснювала баба, – і підколупуєш бур'ян, щоб не зачепити бурячка.

– А бурячок де? – питаю я. Мені шо бурячок, шо бур'ян — один чорт. Я б усе вирвала, не так морочливо.

– Оце листячко красиве — то бурячок, а негарне — бур'ян. Справишся?

– Угу, – ледве витискую з себе я.

 Через пів години дикий крик баби:

– Що ти наробила? Де бурячок?

– Осьдечки. Як ви й казали, рівненько, через рівні діляночки. Що не так?

– Ти буряк вирвала, а бур'ян залишила. Я ж казала: листячко красиве…

– Правильно, це листячко мені сподобалося більше! – категорично заявляла я. І крити було нічим, але з городу я виганялася як профнепридатна. Що і вимагалося довести.

 Ви коли-небудь збирали полуниці? Перші пів години – за іграшку, поки наїсися, а потім спина рогом і в животі булькає. Спина страждає від пози «а ля раком», а в животі булькоче, бо полуницю їси не миючи (хто там її коли мив!). Аґрус ви теж, певно, ніколи не рвали? Сама ягідка смачненька, а от колючки по всьому кущу Бог понатикав даремно так щедро. Коли пальці болять від колючок, як після тайського голковколювання, почуваєшся йогом з Китаю і запевняєш себе, що такі муки зарахуються тобі на тому світі. Найбільше я все ж ненавиділа збирати яблука. Сад у моєї баби був слава Богу, шістдесят соток. Росло там різноманітних дерев яких хочеш, бо дід мій ще коли живий був, страшенно гарно знався на садівництві. Понасаджував тобі крім традиційних яблунь, груш та слив, різноманітної екзотики на кшталт персика, айви та китайської вишні, яка як квітне по весні, то мило оку і на душі приємно. Періодично після зими щось та всихало, адже не витримувало наших холодів, і все ж дещо продовжувало зростати. А баба всю цю красу удобрювала, як могла: і вбиральню регулярно вичищала, і гнойку з ферми завозила. Смерділо тоді при таких процедурах безбожно – хоч тікай з двору. Але ж і перли ті яблука, як не в себе. Щодня їх падало в нашому величезному саду так багато, що збирати -  невизбирати. Слава Богу у нашого поросяти Паці апетит звірячий, то їв ті яблука з апетитом. А збирати кому? Мені! Тому якось ховаючись від цієї повинності, я задерлася на яблуню й зручно так вмостилася, поки баба мене гукала, ганяючи по всьому городу. Сонечко гріло так добре, що розморена, я заснула прямо там, на яблуні. Прокидаюсь, а я на дереві. Як не гепнулася – досі не розумію.