ГЛАВА 3 ПРО МОЇ РОЗВАГИ

Зараз, переглядаючи свої дитячі фотографії, нічого дівчачого в собі не помічаю: мурзате обличчя, подраті штани й тіло хронічно в синцях. Викапаний хуліган – безпритульник, як ото на плакатах малюють.

Коли мої однолітки-дівчатка гралися в ляльки, ну на лихий кінець стрибали в резиночку, я з хлопцями – у війну, у партизан, в піратів. Та в що завгодно, аби щось поламати, когось налякати, щось розбити, розтрощити. Страшна тяга до руйнації. Від мене ховали всі цінні речі, бо я розбирала, розколупувала, розбивала все, що мене цікавило, аби докопатися, а шо там усередині цокає, що воно так пищить? В моїх руках воно переставало пищати, причому, назавжди. Першим постраждав дідів годинник із зозулею. Невеличка шафка внизу півтораметрового годинника рівно о дванадцятій годині розкривалася й звідти вилітала на двох навхрест перекручених тоненьких дротиках дерев’яна зозуля. Кувала дванадцять раз і ховалася. І щоб я залишилася спокійною до цього дивного факту вискакування? Та ні за що! Поки мамка була на роботі, а баба на городі, я розібрала і шафку, і годинник, а зозулю взагалі закопала під абрикосою, бо подумала, що вона здохла, якщо не ворушиться у мене в руках. Мамка не здивувалася (вона рано зрозуміла, що зі мною буде весело), просто констатувала факт:

– Ну все, почалося. Її тепер не можна одну лишати, а то й хату по цеглинах розбере.

– Та він був древній, як мир, той годинник. Ще мій батько його десь узяв. І та пташка, чесно кажучи, достоту набридла, – почала захищати мене баба. Я неодноразово бачила, як її кривить кожного разу, коли та зозуля вискакувала. До речі, пташка лякала не тільки о дванадцятій дня, але й о дванадцятій ночі. Я постаралася – більше ця проблема нікого не турбувала. Годинник купили новий. І не цокав, і не дзеленчав, мовчечки собі показував час, не наривався, одним словом, на демонтацію.

Після годинника я розібрала старенький магнітофон. Тоді вже мамка віником по рукам дала, а баба сердилася дуже, бо вона по ньому радіо слухала. Зате купили нового магнітофона й берегли від мене, як зливок золота вищої проби від маніяка-золотошукача. Погано берегли, я кнопочки і ручечки все одно поодколупувала, бо вони дуже вже блискучі були. Може б я ще щось понівечила, та баба підвела мене до ікони Діви Марії, що в куточку під вишитими рушниками висіла, й тихенько нашепотіла:

– Свята Діва Марія бачить всі твої капості, тому коли будеш помирати, покарає.

– То коли ще це буде? Я недавно народилася, – наївно закинула я бабі, але вона й тут знайшла, що сказати:

– Може рано забрати за гадості. І смажитиме в чорній смолі тебе чорт у глибокому казані. А чортенята все дрова підкладатимуть. Дуже боляче!

І так баба живописала всі ці муки, що якось подіяло, більше я нічого не розбирала, і весь час поглядала на ікону  – свідка моїх діянь. В хаті я поводилася пристойно, а от надворі ікони не було… Тому там я витворяла все, що хотіла. Коли дівчатка хизувалися своїми романтичними платтячками з безмежними рюшиками та бантиками, ми з хлопцями рахували синці, й перемагала я, бо в мене їх було завжди більше. От виведи зараз сучасне дитя на вулицю – воно ж не придумає навіть чим йому зайнятися. А чому? Бо немає фантазії. Безцінна річ в дитинстві. А мене просто треба було випустити гуляти на вулицю… І все. Концерту вже не треба було, я могла шоу на пустому місці організувати таке, що селяни кидали копати картоплю чи то сапати буряки і бігли дивитися, якого бантика прив’язали корові баби Тані Ласці та як нещасна корова хоче того бантика з свого хвоста зірвати.

Скільки сучасні діти знають ігор? Не комп’ютерних, а живих? Ото-то й воно. А у нас були різні ігри. Про всі розказувати довго, а от про основні – можна.

Найпопулярніша – роздовбайка. Для цієї гри необхідною є битка – свинцева камінючка невеличка. На прямій поверхні (частіш за все, на дорозі) проводиться риска, на середину якої ставлять копійки, складені стовпчиком решкою догори. Гравці на відстані п’яти метрів кидають у цю стопку монет свої бити. Потрапляння в кін автоматично завершує гру й весь кін стає власністю того, хто попав. Але такий фурор був рідкістю. Зазвичай вибивали почергово копійки. Якщо монета перевернулася на орла, то її забирає той, що вибив. Не потрапив або монета перевернулася решкою – хід пропускає. З моїм стажем вибивання в цій грі було багато приколів. В селі всі хлопці знали, що я граю класно, тому копійками (болісно виклянченими у батьків чи братів та сестер) не дуже то й жертвували. Одним словом, не хотіли зі мною грати. А от коли до п’ятого класу мене привезли у нову школу і я обчистила в ході такої гри півшколи (а дехто залишився ще й винним), містечкові хлопці серйозно здивувалися й почали вимагати матч-реванш. Не повірили зразу, що така малявка (я мала була на зріст) вміє так грати.

– Ми відігратися хочемо! – кричав конопатий Льошка. А як же ж, я у нього аж п’ять карбованців виграла. Через три дні містечкова шпана зібрала другий кон, який я теж вибила. Третій раз я в кон не потрапила, але била першою, тому вибила всі монети кону почергово. Шпана подивилася на мене з повагою й більше зі мною вже не грала. Ще й плітки рознесли, що мій батя – злодій (блотовитість мою ніяк інакше не могли пояснити). Де ж їм знати, що мій татко був якраз навпаки – ментом.

А знаєте, яка розвага найвеселіша? Рогатка. Конструкція рогатки доволі проста. З алюмінієвого дроту робляться роги у формі букви «Y», між кінцями яких натягується резинка. З того ж дроту робляться пульки. А іноді замість рогів використовуються великий і вказівний пальці лівої руки. Коли натренуємося на горобцях (ми не в пташок цілилися, упаси Боже, а у їхні хвости! Якщо яка пташка й дохла, то тільки від розриву серця через несподіваний напад придуркуватих діточок), переходили до шкідництва. На вихідні в райцентрівському парку культури та відпочинку відкривався тир. Стріляли там з рушниці, за можливість п’ять разів стрельнути платили аж два карбованці. Ми з хлопцями вп’ятьох раптом підходили до бар’єра тиру і вистрелювали у заздалегідь приготовані мішені, після чого різко тікали, щоб нас не спіймав служитель тиру. Йому не жалко було, що ми постріляємо, ні, просто коли наше потрапляння було ефективним (стовідсотковим), йому треба було зайвий раз відривати своє заднє місце від стільця та йти поправляти мішені.