ГЛАВА 2 ПРО МЕНЕ САМУ

Б’юсь об заклад, що кожен сімейний фотоальбом починається з отакої фотки – голодупе маля дивиться на світ широко розкритими очима і дивується усьому, що бачить. Це батьки навмисне готують заздалегідь компромат на своїх чад. А коли чадо підростає, показують найнеперевершеніші моменти всім, хто б не переступив поріг хати й пишаються: ось тут ти вперше сходила на унітаз (а до цього був королівський горщик з хутром, щоб не холодило сама знаєш що!); а тут ти саме без зубів (так доречно майже всі молочні одночасно випали); тут перший фінгал, а там перша двійка… Знайома історія, еге ж?

З моменту появи дитяти на світ батьки та родичі починають з’ясовувати, на кого це диво більше схоже. То в інших родинах займалися таким мазохізмом. В нашій навіть і не думали переводити час на дурниці. В нашій скоріш відкараскувалися:

– Від мене тут нічого немає. І бути не могло, – це мама так делікатно. Наче я не в її пузі росла всі ті дев’ять місяців, а потім за дві години (уявіть! І це при перших пологах, які зазвичай тривають 10-12 годин, а то й більше) вискочила, тільки мене й бачили. І так верещала, що весь пологовий на вуха підняла. Через мою крикливість мамку мигом виписали. А вдома вже мамка знала, що робити, щоб мені рота закрити. Ви не знаєте? Шо, дійсно такі темні? Розкажу секрет: щоб дитина не плакала, треба … цицьку в рота. Поки плямкає – мовчить. Перевірено поколіннями. І мною особисто!

А на мамку я не ображаюсь, адже дійсно ні на кого не схожа, одна така «біла ворона» на всю велику родину Іваничуків. Та що родину, все село в шоці від такої особини, як я. Маючи янгольське обличчя і небесно-голубі оченята, я витворяла, як дияволятко вищого ґатунку. Причому, не зо зла, просто так виходило, такою вже вродилася.

Як каже моя баба, та я й сама бачу, мама моя була наречена на розхват, тому одружилася … з місцевим ментом. Не знаєте, хто такий мент? Міліціонер тобто. Зі слів баби, мама його любила, аж пищала. Зі слів мами (якщо пропустити всі нецензурні й нелітературні слова, які я ще в рік вивчила і досі знаю, але культурна, то не буду згадувати), «якби знала, яке буде падло, вбила б на весіллі й гордо відсиділа потрібний термін, знаючи, що потім буду вільною». Зі слів односельців: «Було як вип’є Андрюша, то обов’язково приревнує до когось з мужиків Лариску, то з сокирою по селу ганяє». Дійсно, доволі темпераментний у мене був татко. Але, скажімо так: «Люби, Боже, правду». Не тільки тато з сокирою по селу бігав. Мамка теж частенько за сковорідку хапалася. Знаючи свою маму, можу припустити, що вона тата таки б прибила (характер ого-го! І сковорідка дебела!), якби не зробили цього раніше за неї бандити. З тюрми втекло двоє злочинців й бігали тижнів два по нашому лісу, поки не зустріли бобік (машина така міліцейська) з моїм татком. Він їх постріляв (не звикати, на кабанах навчився), але і його встигли встрелити. Помучився в лікарні днів три з тяжкими ранами й дуба дав. Може б воно й видужав, та не втримався і хильнув горілки надміру (хотів самолікуванням зайнятися). А воно ж по всякому буває: кому допомагає, а кому  – занадто. Це був перший похорон у селі, коли дружина не плакала, а співала (до цього вдавала, що не вміє). Як каже моя баба, я була тоді ще малим дурним малям трьох років, яке поки дорослі ховали міліціонера-героя, залізло у будку до патлатого пса Полкана і з ним обійнявшись виспалося. А так, як ніхто не бачив, як я до Полкана в будку заперлася (крім оторопілого Полкана), то схопилися – а дитини немає! І якщо мого татуся мамі не шкода було, то я була екземпляром цінним. Тому поминки плавно перетворилися на реаліті – шоу «Хто знайде Катьку?». Всім селом на чолі з головою колгоспу дядьком Михайлом, моєю бабою та матір’ю всю ніч бігали й шерстили ліс з ліхтарями, шукаючи мене (чомусь вирішили всі дружно, що я в лісі). Нікому навіть в голову не спало шукати мене в будці. Баба по ходу справи (мамка потім розповідати любила) розписувала криваві картини, немов мене вовки розідрали (Вовки? У нашому лісі? Звідки вони там узялися?), або кабан на ікла наколов й по лісу тягав, або я впала у якусь яму і заплакана замерзла так, що руки й ноги посиніли. Баба в мене ще та Шахерезада, вміє розказати, налякати й довести плавно до інфарктного стану, ніякий лікар не вилікує. А я солодко виспалася, вилізла з будки й прийшла додому, де мати подумки вже готувалася до другого похорону, тепер вже мого. На той час я ще не говорила (я пізно сказала перше слово, аж у чотири роки, та таке малоцензурне, що не буду про це й говорити), тому пояснити, де я була – не змогла. Тільки показувала на Полкана й сміялася – всі вирішили, що пес мене знайшов. Мені нічого, а от Полкан жив з того часу, як у Бога за пазухою. І ковбаску йому під носа, і сінцем будочку вистилають, і водички чистенької, й нашийничок ледве не золотий. А шо, в принципі заслужив, грів мене всю ніч своїм теплим хутром. Вся сімейка дружно оглядала мене на предмет запозичення у Полкана дрібних комах (коротко кажучи, бліх), але нічого не знайшла. Мене навіть блохи не брали. Дустового мила я все одно не уникла – з метою дезінфекції. Ох і смердюча штукенція це дустове мило, але ефективне.

Отоді вирішили провести експеримент – віддати мене в дитсадок, щоб у мамки моєї був час на кар’єрне зростання. Досі не можу второпати, яке кар’єрне зростання на пошті? Напевне, марки елітні клеїти. Я в цей час мала соціально адаптовуватися. У нас у селі було два кутки, і в кожному  – по дитячому садочку. Дуже пристойні такі заклади. Так от мене вигнали з обох тих дитсадків, в яких я почергово побувала. «Билася (причому не з дітьми, а з вихователем), лаялася (знову не з дітьми, а з нянечкою), відбирала іграшки (це вже у дітей), вела чітко антисоціальний спосіб життя й поведінки (на вулиці посеред майданчика сходила в туалет по великому, ну так не пускали ж, а дуже приспічило)», – так записали в поясненні до відмови (все, що в дужках, не писали). У першому дитсадку терплячі виявилися – тиждень тягли. А у другому за два дні спакували мої невеликі пожитки й веліли більше шафку не займати. Тому замість дитячого садочка у мене була баба, а потім  – вулиця. Ну а школі не пощастило  –  тут не виженеш.