ПРОЛОГ

Нахабно розвалившись у дорогому кріслі, жуючи жуйку, чавкаючи й лукаво позираючи на мене, десятирічний Пашка хитро так спитав:
– Допитувати будете? Мамка вам за це гроші заплатила?
– Ні, Пашо, допитувати не буду, я ж не фашист, а просто психолог. Хочу поговорити, – спокійно кажу, вдаючи, що заповнюю якісь папери. За десять років роботи дитячим психологом різного надивилася, а таких Пашок і порахувати складно.
– Ну і про чо будем базарити? – закинувши ногу за ногу і схрестивши руки в позі «я мінімум – король, а якщо подумати – то імператор Галактики!» питає мене мій візитер. «Візитер»? Звучить якось неправильно. Будь воля цього Пашки — ані ногою до мого кабінету. То його мати бачить проблему, ім'я якій — “ ігроманія», а Пашка вважає себе крутим сучасним челом. Безпроблемним. Тому краще Пашу назвати «досліджувана дитина».
– Поговоримо про тебе, про мене…. – намагаюсь знайти потрібну ниточку, яка приведе до його серця, адже з кожною дитиною потрібно по-особливому, своїми стежками. Іноді й манівцями. Рідко коли ми швидко виходили на пряму дорогу. А з цим так точно доведеться покружляти звивистим теренкуром.
– О-о-о. Про вас? – очі загорілися, йому цікаво, значить на правильному шляху. Радію.
– А чому б і не про мене? Я теж була важкою… незвичною…, – я намагалася підібрати потрібне слово з наукової літератури, і не знаходила. – «Позитивною дитиною», – нарешті я сформулювала потрібний термін.
– Позитивна – це тіпа хороша? Зараз будете втирати, що мамку слухалися і ні на крок від неї не відходили? – упереджено витягує босяк.
– Якраз навпаки. Робила все можливе, щоб мама мною була незадоволена, – з відчуттям сорому згадую я.
– І шо вам каже маман тепер? – нахабності хлопчини немає меж, але я терпляча.
– Нічого не каже. Не може. Вона вмерла, коли мені було шістнадцять років, - сумно зітхаю.
– Сорі. Я сподіваюсь, не ви її прибили? – ох вже це «гуманне» покоління.
– Фізично ні, а морально, можливо, була сильно винуватою. Не про це зараз. Як ти живеш? Коло твоїх інтересів?
– Не врубон?! – знітився Пашка такому засиллю наукової лексики.
– По твоєму: чо твориш, коли предки не на хаті? – пояснила я доступно молодіжним сленгом. Як кажуть, у чужий монастир ідеш, то не соромся вивчити його устав – знадобиться.
– Комп, Play station, мобіла, а чо незя? – лізе в бочку мій співрозмовник.
– Ну чого ж, зя. Прекрасне життя: сидиш сиднем удома, страшенно любиш своє «залізо» і життя без нього не уявляєш. Спілкуєшся за допомогою дротиків і дурнуватих «ніків» на зразок ДРОН, ЖУК, ХРОБАК… У тебе, між іншим, який?
– Гвинт, – хлопець посміхається з самим таки придуманого замінника нормального імені Пашка. – А ви що ж у Контакті не буваєте і в Однокласниках не помічені? – дорікає мені так обережно, боїться помилитися. І правильно боїться.
– Ніколи, Пашо, такою дурнею займатися. Навколо справжнє цікаве життя. І з друзями волію говорити у кав’ярні, а не по Скайпу. Я вихована в іншій країні. Ми жили інакше.
– Та ну-у-у. Ви ж коли жили? – питає так, наче я з іншого століття. Хоча, стоп! Таки з іншого. – Скучно вам було, коли малою були? Нічого цікавенького. Ні компів, ні мобіл. Жувачки хоч були? Якби я жив у ваші часи – здох би, точняк!
– Ну я ж не здохла? Хочеш про моє дитинство? Гаразд! Тільки потім, коли я розкажу тобі все, не печалься, що у тебе нецікаве, ага? – перевірений крок. Я вже десятку отаких відірваних діточок розповідала про свої походеньки. І бачили б ви їхні розчаровані фейси після розповіді. Вони ж бо думали, що круті, а я, виявляється, їх всіх переплюнула, причому на декілька кілометрів далі.
– Валяй. Давай заб’єм: якщо я позаздрю твоєму дитинству, то ти виграла і я виконаю одне твоє бажання. Пучком? – його самовпевненість аж зашкалювала. Неозброєним оком видно, що хлопчик ні на йоту не сумнівається, що в моєму дитинстві нічого вартого уваги бути просто не могло.— А не позаздрю – покедово. Більше не прийду.
– Я тебе за язик не тягла. І все одно – пучком! – погодилася я і почала згадувати своє дитинство. Я так захопилася спогадами, що не відчула часу. Бідний Пашка із захватом і роззявленим від цікавості ротом просидів майже годину і оком не моргнув. Нічого не питав, просто зазирав мені до рота, ловлячи кожне слово і періодично сміявся, коли які надто кумедні ситуації пригадувалися.
– Ну от і все, Пашо. Це так, в основному, – нарешті зупинилася я. Якби не таймер, що повідомляв—за чверть години наступний клієнт, я б могла згадувати свої райські дитячі часи декілька годин поспіль. Надто вони були приємними.
– Кльово. Це точно було, не придумала? – обережно поцікавився Пашка.
– Було, Пашо. Таке не придумаєш…
– Гаразд, ваша взяла. Ото дитинство, стільки пригод! Ви виграли. Яке бажання? Обіцяв – виконаю. Пацан сказав – пацан зробив!
– Живи з мамою кожен день так, немов ти її бачиш останній день у своєму житті, – порадила я. Колись мені ця порада допомогла в житті, тепер я її дарую кожному, хто потребує допомоги.
– Тобто сильно любити? – уточнив хлопець.
– Дуже сильно, Пашо.
– О’кей! Я спробую! – він встав з м’якого крісла і пішов до дверей, в коридор, де його чекала гувернантка. Жінка встигла прочитати половину якогось затертого жіночого роману в очікуванні на вихованця. Перед самими дверима Пашка обернувся, зиркнув на мене й усміхнувся:
– Погано, що ти така доросла.
– Чого це раптом? – а мене влаштовувало.
– Я хотів би мати таку подружку, як ти. Прикольну. Зараз таких немає.
– Озирнися навкруги. Десь неподалік живе така, як я, а може ще й краща. Ти знайдеш друга, якщо шукатимеш, а не сидітимеш біля комп’ютера зранку до вечора.
– Ігрухи  не викину! – грізно заявив Пашка.
– А я й не кажу, щоб ти робив саме це. Просто нехай вони будуть не сенсом твого життя. Важливе інше.
– Мамка, ага? Та я поняв. Покедово. А прикольна у тебе робота!
– Мені теж подобається, – зізналася собі, коли двері за моїм співрозмовником зачинилися. Думала, що ніколи більше не побачу самовдоволену мурзу Пашки-бешкетника. Цього разу помилилася. Наступного дня він подзвонив, що заїде до мене в центр, а потім з’явився на порозі.
– Салют! – пройшов по килимку й гепнувся в крісло.
– І тобі не хворати, Пашо. Які проблеми? – мене розпирала цікавість, що могло привести цього шалапая до мене, причому, судячи з поведінки, – добровільно.
– Я оце метикував учора, аж заснути не міг, – почав здалеку Пашка.
– Над своєю поведінкою? Молодець! Це чудово, коли людина думає. Не думати погано. Непрацюючий орган відмирає, ти в курсі?
– Ой да ладно, – почервонів Пашка. – Я з пропозицією. А давай ти напишеш про своє дитинство книжку. Мені було страх, як цікаво, коли ти розповідала. Іншим теж буде прикольно таке читати. Ага?
Моя душа співала, адже в Пашки народилося бажання зробити іншим приємне. Значить, моя робота була не даремною. От лише сумнівалася, що вистачить часу на реалізацію його пропозиції.
– Мовчання – знак згоди? – ликував Пашка. – Ти не бійся за фінанси. Я з батею порадився. Він погодився спонсорувати. Ну що, напишеш? Тільки я першим читаю! – впізнаю Пашку-егоїста. – І це, в книжці не скорочуй. Все, як було, пиши, ага?
– Ага! – не змогла вистояти я проти спокуси щось написати. А що? Зараз пишуть всі. Невже я не зможу?
Отак зародилася ідея створення цього роману. Як приємно побувати у своєму дитинстві, нехай навіть у спогадах… 
Дитинство… «.. оно уйдёт неслышно, пока весь город спит, и писем не напишет, и вряд ли позвонит...» – співала в далеких восьмидесятих Алла Пугачова. Тепер, коли я чую цю пісню на якомусь «ретро-фм», я згадую з легким сумом своє дитинство. Як все було чудово! Була щасливою і здавалося, що так буде все життя. І зовсім не тому, що обіцяли комунізм в найближчому майбутньому. Просто я не здогадувалася тоді, яке воно те життя за межами дитинства. Тоді були живі всі мої родичі, які ретельно охороняли мій спокій. І яке б у вас враження не склалося від моїх спогадів, можу з певністю сказати: «Не соромлюсь, не засмучуюсь, і вже точно ні про що не жалкую!».