Частина друга

За вікном пухнастими грудочками падав сніг. Цього року зима завітала рано. Регіні згадувалося, як рік тому з вікон пологового відділення вона бачила геть не романтичну картину. Все сіре і похмуре. Складалося таке враження, ніби місто старанно підготувалося до зими, але та все ніяк не приходила. Жінка сподівалася, що до народження її сина таки випаде сніг. Та дарма.

Через два тижні Регіна почула перший плач маленького Бориска, а за вікном завивав вітер і не було навіть натяку на сніг. Але молодій матері на те вже було байдуже. Вона вперше тримала на руках сенс свого життя.

Жінка чекала, коли прокинеться Денис. Він любить поспати, якщо випадає така нагода. Регіні подобалося ранками лежати в обіймах чоловіка, слухаючи його спокійне дихання. Та сьогодні вона рано покинула ліжко. Жінка хотіла попросити про дещо Дениса, але боялася його реакції. Регіна розуміла, що знову зробить боляче коханій людині, але вважала, що інакше не можна. Це єдиний варіант.

— Регіно, ти чому не в ліжку?

— Не спиться.

— Ага, а через тебе й мені теж. Я звик відчувати тебе поруч.

— Вибач. Денисе, я на кухню. Приготую чай. Вдягайся і приходь.

— Чекай, чекай, а ранковий поцілунок?

— Сьогодні без нього.

— Як так? Регіно, у нас щось трапилося?

— Трапиться. Вдягайся. Нам треба поговорити. А я йду ставити чайник.

Через певний час Денис зайшов до кухні. Дружина саме розмішувала цукор. Він підійшов і обійняв її ззаду за талію, а лобом притисся до її голови. Вони майже одного зросту. Чоловік вищий на якихось пару-трійку сантиметрів.

— Люба, мене лякає твоя сьогоднішня поведінка, — сказав він напівшепотом. — Розказуй вже, що не так.

Вона обернулася, обвила його шию руками й заплющила очі.

— Через два тижні хрестини нашого Борі.

— І через це ти сама не своя? Ми ж про все домовилися, підготували, що треба. Тобі не варто хвилюватися.

— Не все підготували.

— А що лишилося?

— Хрещені батьки.

— Тобто? Маргарита з Антоном ніби ж погодилися. І мені здалося, що вони зраділи. Чи твоїй подрузі не сподобався мій друг?

— Та ні, вони швидко знайшли спільну мову.

— Тоді я взагалі нічого не розумію.

Жінка повернулася спиною до чоловіка і відійшла в бік столу.

— Регіна?

— Ми маємо підібрати ще одну пару хрещених. Точніше лише хрещену матір. Батько вже є. Ним стане Назар.

Мене почало жахливо нудити буквально щодня. Я усіма силами приховувала це від Дениса. Певний час я думала, що причина в постійному хвилюванні. Але затримка місячних змусила мене розглянути інший варіант. Лікар підтвердив мої підозри. Судячи зі строку, ця дитина однозначно від Назара. Мені навіть смішно стало, коли дізналася. З Денисом ми вже понад два роки були близькі, іноді все ставалося незаплановано і… словом, ризик траплявся не раз. Але нічого. А тут лише одна ніч — і залетіла. Певно, це моя кара за зраду.

Втім, ця дитина допомогла мені прийняти рішення. Я довго не знаходила собі місця. Розуміння того, що я обманюю Дениса не давало заснути до пізньої ночі. Та я ніяк не могла зважитися. Але тепер я твердо вирішила, що все розповім.

Звісно, я могла б його обдурити й в цьому. Достатньо сказати, що він просто переплутав дні, коли в нас щось було, або ж назвати на пару тижнів більший термін, а потім послатися на те, що дитина народилася раніше. Але я не хотіла його обманювати. Денис не заслуговує виховувати чужу дитину, думаючи, що та від нього.

Коли я повернулася з лікарні, він вже чекав на мене.

— О, люба, ти повернулася? Як Маргарита? — Я не говорила, куди йду. Збрехала, що до подруги.

— Сподіваюсь, що добре. Я з нею не бачилася.

— А де ти тоді була?

— Вийдемо на терасу? Маю де в чому зізнатися.

— Ходімо, — він відчинив переді мною двері.

— Я не знаю, як правильно говорити про такі речі, — почала я, коли впевнилася, що ми одні. — Тож, скажу як є. Я… я… я тобі зрадила. Місяць тому. І я вагітна від того чоловіка. Лікар підтвердив сьогодні.

— Що?! — його очі були такими… навіть не знаю, ніби одночасно пусті й повні гніву, відчаю і розчарування. — Скажи, що я щось неправильно почув.

— На жаль.

Він якийсь час мовчав. Проходжувався терасою. Думав. Намагався усвідомити. 

— Регіно, я не знаю, що тобі сказати. Як так? — розпач плавно перетікав у злість. — Ти спочатку сказала мені «так», а потім скочила в ліжко невідомо до кого? А чому тоді не на самому весіллі, га?! Чекай-но, то ти розповіла, бо залетіла. То може, ти вже давно… Господи!

— Денисе, любий…

— Заткнися! Який я тобі «любий»?