Частина перша

Регіна прокинулася у його ліжку.

Сонячні промені розгулювали її обличчям. Над вікном нависала гілка старої яблуні, тому на фіранці проступали силуети густого листя.

Вона любила прокидатися саме так. У цей чарівливий момент між ранком і днем, під лагідними поцілунками сонця, що скрадалися крізь тонкі занавіски. Любила спостерігати, як тіні тріпотіли від легенького вітру. У такі моменти їй уявлялося, ніби вона якась чи то птаха, чи то комаха, яка кружляє там, по той бік вікна, спочатку між гілками дерев, а тоді, розправивши крила, злітає все вище й вище, до самих небес, а знизу лишаються милі оку краєвиди, якими вона впивається, поки вітер і сонце пестять все її тіло.

У момент остаточного звільнення від сонливості й розвіювання цього марева дівчина трохи шкодує, що то лише пустощі її уяви. Окрім того, у свідомість скрадається реальність, яка стає занадто різкою переміною після польоту під блакитним небом.

Особливо тяжким виявилося усвідомлення дійсності. Цього ранку, вперше за двадцять шість років, вона прокинулася зрадницею. І хоч нову роль Регіна обрала собі з власної волі, та все ж була їй геть не до смаку. Погляд дівчини впав на її руку, що лежала на подушці, біля обличчя. Регіні здалося, ніби обручка здавлює палець, намагається розтрощити його. Вона навіть не зняла її, перед тим, як все сталося.

Спочатку Регіна згадала хвилі нетерплячого бажання, які пронизували вчора все її тіло, і як їх уміло вдовольнив Назар. А потім... Потім картинки в уяві відтворили любов, яка майоріла в очах Дениса, коли той всього місяць тому одягав на палець дівчини ту саму обручку. Здавалося, янгол і демон, що сиділи на плечах матеріалізувалися. І вчора вона зробила вибір на користь останнього. Але чому?..

— Регіно? Ти спиш?

— Ні, — дівчина повернулася до Назара й посміхнулася. — Доброго ранку.

— Доброго, — короткий поцілунок в губи.

— Вип’ємо кави?

— Так, можна, — він акуратно прибрав пасмо з її обличчя за вухо. — Полеж ще трішки. Я все зроблю.

Регіна спостерігала, як Назар підводиться з ліжка, потягується з такою силою, що чутно хрускіт кісток, озирається навкруги в пошуках свого одягу, а знайшовши, вдягається. Коли двері за ним зачинилися, вона ще певний час бездумно дивилася на них. Аж поки з кухні не почувся шум електрочайника і характерний стукіт від нарізання чогось на дерев’яній дошці.

Вона різко відвернулася від дверей і скрутилася клубочком, тихенько схлипуючи.

Я добре пам’ятаю той день, дванадцять років тому, коли вперше побачив її. Регіні тоді було всього тринадцять. Вона зайшла навідати свого батька, мого колегу. Наші з ним кабінети знаходилися доволі далеченько один від одного, але оскільки ми тоді працювали над спільним проєктом, вирішили осісти вдвох у моєму. Лише на один місяць. Хай йому грець, але від дня, коли я двадцятирічним вперше переступив поріг нашої фірми — спочатку то була лише практика від університету, а потім якось і «прижився», — минуло сімнадцять років. І за цей період то був єдиний місяць, коли ми мусили працювати в одному кабінеті. Тобто, я хочу сказати, що аби не той проєкт, то мої шанси побачити Регіну дорівнювали б, ні, не нулю, але все ж доволі малому відсотку вірогідності.

До кабінету постукали.

— Так, ввійдіть.

— Доброго дня, вибачте, мені сказали, що я можу знайти тут тата. Е-е-е… Тобто Сергія Михайловича, — світловолосе дівча явно почувалося незручно й переминалося з ноги на ногу.

— О, тож, ти — Регіна?

— Так. То що на рахунок тата?

— Він тут. Щоправда, відійшов на кілька хвилин у справах. Проходь, посидь он на тому дивані. Твій тато скоро прийде.

Дівчинка всілася на диван, оббитий темно-зеленою матерією без візерунка. Вона взялася розглядати мій кабінет. Так дивно. Ніколи раніше не бачив, щоб підлітки аж з такою цікавістю розглядали звичайнісінькі приміщення. Втім, якщо подумати, то я не так і часто контактував з ними. Регіна буквально обмацувала своїм поглядом все, що її оточувало.

Я спостерігав за нею. Спершу вона роздивилася диван, на якому власне сиділа — судячи з виразу обличчя, він їй не дуже сподобався, потім — шафки зі скляними дверцятами попід стіною, що були завалені папками — як на мене, нічого цікавого, але вона, здається, приділила персональні кілька секунд кожній. Далі три картини невеликих розмірів, котрі були ідеально симетрично повішені одна біля одної. На них закарбовані старі львівські вулички — прощальний подарунок мого університетського друга, який родом звідти ж. Після випуску він одразу повернувся додому. Там для нього вже була уготована своя ніша. Макс має успадкувати фірму від його батька, коли прийде час. На разі він працює на посаді його заступника. А малювання — хобі. І хоча всі в один голос говорили, що в нього талант, Макс нічого не хотів і не хоче чути про те, щоб займатися цим більш серйозно. Втім не відомо, це його власне рішення чи все ж батьків. Він про це навіть зі мною не говорить.

Картини їй сподобалися. Я б навіть сказав, що вона захоплювалася ними. Що ж, Максу таки варто подумати ще раз.

Погляд Регіни переповз на двері. Її очі трохи звузилися. Обличчя виражало нетерпіння і трохи роздратування. Воно й зрозуміло! Дівчинка сиділа тут вже хвилин п'ятнадцять, а для підлітка це неабияк довго.