Пролог

Я побачив Регіну в парку. Вона сиділа на лавочці, читала книгу. Весняний вітер злегка колихав її світлі локони. Востаннє я її бачив близько семи років тому. Власне коли вона закінчила школу. Дівчина поїхала вчитися до іншого міста, а закінчивши університет, влаштувалася на роботу в місцеву танцювальну студію. Її батько не міг натішитися донькою. Все говорив, що та танцює, мов янгол. Хоча насправді довгий час вважав, що у виборі професії Регіна злегковажила.

Час перетворив її в надзвичайну красуню. Я довго зважувався підійти. На якусь мить навіть подумав, що не варто цього робити. Та помітивши, як вона збирається піти, майже підбіг до неї.

– Привіт, Регіно, чи справді тебе бачу?

– Доброго дня, Назаре Марковичу. Так, це я. А Ви перші після батьків, з ким я побачилася.

– Давно в місті?

– Вчора ввечері приїхала. Вирішила пройтися місцями, де я раніше любила бувати.

– Ти сильно поспішаєш?

– Взагалі-то, ні. А що таке?

– Знаю, пропозиція від колеги твого батька прозвучить дивно, але як ти поставишся до розмови за чашечкою кави?

– І справді дивно, але я не проти.

Нам принесли нашу каву і тістечка. Коли вона взяла свою чашку, мою увагу привернула каблучка на безіменному пальці правої руки.

– Ти вийшла заміж?

– Ви спостережливі, – Регіна затримала погляд на каблучці. – Ще ні, але за три місяці вийду. До слова, коли вже спіймали мене на гарячому, не можу не запросити Вас на весілля.

– Буду радий прийти. Але я таки сильно здивований. Твій батько скільки всього розповідав про тебе, а про те, що донька заміж виходить, жодним словом не обмовився.

– Бо він не знає.

– Як це?!

– Я приїхала якраз, щоб розповісти батькам. Але чекаю, коли Денис також приїде. Ми хочемо зробити це разом.

– Мої вітання звісно. Але ви не думаєте, що батьки будуть шоковані? Зазвичай спочатку говорять їм, а потім вже планують весілля разом з ними.

– Та це чиста формальність. Ми п’ять років зустрічаємось. Всі давно зрозуміли, до чого все йде. Я думаю, батьки будуть раді.

– Ну, коли так, то добре. Цікаво, і де ж ти його знайшла?

– Дениса? Він мій викладач.

– Ого, цікаво.

– Та не вигадуйте там собі. Я чотири роки ігнорувала його. Лише коли на магістратурі вчилася, здалася.

– Так довго прицінювалася?

– Спочатку і справді придивлялася. Потім ми почали зрідка зустрічатися поза парами. Нічого такого. Просто розмови. Ми обоє розуміли, що подобаємося одне одному. Та він не хотів тиснути, а я не могла собі дозволити ризикувати. Я насправді по природі своїй боягузка.

– Ризикувати? Чим?

– Та всім. Його і моїм положенням. Денис лише почав викладацьку діяльність. Я не думаю, що інтрижка зі студенткою зіграла б йому на руку. Та й уявіть, як би на мене дивилися в університеті. Тому я довго не дозволяла собі захоплюватися.

– І що змінилося в магістратурі?

– Не знаю. Скоріше за все я стала старшою. Змогла наважитися нарешті.

За розмовою ми не помітили, як став наближатися вечір. За вікном було видно захід сонця.

– Це ж треба. Як у той вечір, – вирвалося у мене мимоволі.

– Який? – дівчина поглянула у вікно. – А, так, справді. І вид з вікна тут схожий на той, що відкривається з вікна Вашого кабінету.

– Знаєш, а ти в той день відкрила мені очі. Я кілька років пропрацював в тому кабінеті, але не помічав, що вид там дійсно красивий. Особливо ввечері.

Регіна посміхнулася мені. В кафе заграла повільна музика.

– Потанцюємо? – вихопилося в мене.

– Давайте.

Я підвівся і простягнув їй руку. Вона поклала на неї свою тендітну долоню і я повів її  на середину залу, куди вже починали сходитися інші пари.

– А ти того дня так уважно розглядала мій кабінет.

– Я завжди так роблю, коли опиняюся в новому місці. До речі, у тебе, ой, вибачте, у Вас, дуже красиві картини.

– Можу влаштувати зустріч з художником. Він мій друг. До речі, можна на «ти».

– Та якось не зручно.

– Але я наполягаю.