30.

Тайрон і Адель вирушили в подорож після свого весілля не як принцеса з аристократом, а як двоє людей, які вже прожили одне ціле життя разом — у задушливому підземеллі Глухасаару — і тепер жадали прожити друге: справжнє, повільне, солодке, з запахом мокрої трави й диму від чужих вогнищ. Вони не поспішали. Ночували в крихітних селах, де їх ніхто не впізнавав, грілися біля звичайного багаття, годували один одного шматочками хліба з медом, а потім облизували один одному пальці й реготали, наче діти. Тайрон досі не вмів нормально зав’язувати шарф — щоразу виходила якась драматична петля, ніби він збирався повіситися на власному почутті стилю. Адель уже не поправляла перли на шиї, просто клала голову йому на плече й шепотіла: «Ти тепліший за будь-яке намисто. І набагато гучніше хропеш». Він у відповідь цілував її в скроню — повільно, так, що час справді на мить завмирав, а потім зітхав:

«Це не хропіння, це моя душа співає тобі колискову».

 Вони постаріли на роки в підземеллі, але тепер молодшали душею з кожним подихом: трималися за руки, як підлітки, сперечалися про дрібниці й мирилися поцілунками під дощем. Їхнє кохання стало тихим, але таким міцним, що навіть вітер, здається, обходив їх обережно.

Ігнасія залишилася в Академії — і не просто залишилася. Вона стала наймолодшою професоркою в історії Кроноса. Кафедра «Етики часу та емоційних петель» — її власна ідея. Студенти обожнювали її лекції: тихий голос, акуратна руда коса (яку вона тепер заплітала щоранку, бо «розпатлане волосся відволікає від суті часу»), і очі, в яких більше не ховався страх, а горіла спокійна, впевнена сила. Вона вчила не просто змагатися з часом, а поважати його — бо час, як і кохання, мстить за зневагу найболючіше.

А потім приїхав Густав Калеб — високий, світловолосий, стрункий аристократ з поважної родини, брат Адель, з акуратною борідкою, що завжди пахла сандалом, і посмішкою, від якої навіть старі професори починали червоніти. Шість танців на весіллі Тайрона й Адель — і все. Він уже не міг повернутися до свого спокійного життя в маєтку. Через місяць Густав подав документи на аспірантуру в Академію — спеціально обрав напрямок «Емоційні резонанси в часовій магії». Усі розуміли: це не про науку. Це про те, щоб бути поруч із Ігнасією щодня.

Він виявився напрочуд вигадливим романтиком. То залишав на її столі букет з квітів, що цвіли лише вночі й пахли її улюбленим чаєм. То писав записки, заховані в сторінках підручників: «Сьогодні на лекції ти посміхнулася — і я забув, який зараз рік». То влаштовував маленькі часові ілюзії: на мить переносив їх обох на берег моря, де вони стояли босоніж, слухаючи хвилі, а потім повертав назад — за секунду до дзвінка на перерву. Ігнасія спочатку червоніла й відводила погляд, потім почала посміхатися у відповідь, а згодом — навіть відповідати жартами. «Якщо ти ще раз перенесеши мене на пляж без попередження, я поставлю тобі незадовільно за семестр», — казала вона, а очі сяяли. Густав лише схиляв голову: «Тоді я просто залишуся на другий рік». Стосунки між ними росли повільно, як квіти в саду Академії після змін — довірливо, ніжно, з легким трепетом. Схоже, між ними теж зароджувалося щось справжнє... і цього разу час був на їхньому боці.

Ігнасія отримувала поради від матері, яка намагалася не наздогнати втрату часу, а насолоджуватися теперішнім. Їхні стосунки стали більш схожими на дружні: Ельфіра більше не повчала, а ділилася — тихо, без тиску, ніби боялася зруйнувати те крихке щастя, яке вони нарешті знайшли. Одного вечора, сидячи на лавці під яблунею, Ельфіра взяла руку доньки й сказала: «Не відштовхуй Густава, доню. Він дивиться на тебе так, ніби ти — єдина зірка на його небі. І ти це бачиш. Просто боїшся повірити». Ігнасія опустила погляд. «Тато каже, що він… пихатий. Що я заслуговую кращого». Ельфіра тихо засміялася — теплим, низьким сміхом, якого Ігнасія майже не пам’ятала. «Твій батько завжди був надто суворим до тих, хто не носить мантію з вишитими рунами. Але Густав не пихатий. Він просто… дуже закоханий. А закохані завжди виглядають трохи дурними. Це нормально». Вона погладила доньку по щоці — ніжно, ніби боялася зламати. «Не бійся любити, Ігнасіє. Я вже втратила стільки часу, намагаючись його контролювати. Тепер я просто хочу бачити, як ти щаслива. І якщо Густав — це твоє щастя… не відштовхуй його через страх, що він не вартий. Бо ти варта. І він це знає. І я знаю».

На відміну від Таріола, який пам’ятав Густава пихатим студентом і волів би для дочки більш «гідної» партії — з титулом, з гербом, з родоводом, що сягає тисячоліть, — Ельфіра бачила інше. Вона бачила хлопця, який готовий залишитися, навіть коли Ігнасія відштовхує. Який пише записки, влаштовує ілюзії, чекає — терпляче, без вимог. І це, на її думку, було набагато цінніше за будь-який титул.

Тож, тепер Ельфіру чекало ще одне завдання: відволікати увагу Морвельда від батьківської гіперопіки. Вона стала тим містком, що утримує межі — м’яко, але твердо. Коли Таріол починав бурчати про «недостойність» Густава, Ельфіра просто клала руку йому на плече й казала: «Ти теж колись був студентом, Таріоле. І теж робив дурниці. І я все одно тебе вибрала. Дай їм шанс». Він бурчав, але мовчав. Бо знав: коли Ельфіра говорить так — спокійно, без крику, — сперечатися марно.

А ми з Даркусом...

Я прийняла його пропозицію. Перстень з золотистим обсидіаном досі на моєму пальці — простий зовні, але всередині теплий, як його погляд. Але з весіллям я зволікаю. Навмисне. Якщо бути зовсім чесною — я його перевіряю. Не на вірність (в цьому я вже впевнена), а на глибину. Після року в статусі нареченої мені й досі не вдається прочитати його, як відкриту книгу. Він усе ще той самий кучерявий бунтар, що дразнить долю і сміється в обличчя часу, але іноді в його очах з’являється щось нове — мовчанка, тінь, яку він ховає за жартами. Я хочу знати, чи витримає він мій нестерпний та запальний характер, мої сумніви, мої «ще не зараз». Чи не втомиться чекати, коли я нарешті перестану боятися, що все закінчиться, як завжди — зрадою чи втратою.