29.

Свято було у самому розпалі — гучне, барвисте, живе, мов потік світла й музики. Для мене це весілля було першим у житті, і я ловила себе на тому, що хочу запам’ятати все: як мерехтять магічні ліхтарі під склепінням зали, як сміх гостей переплітається з мелодіями, як повітря тремтить від танців і щирих тостів.

Тут пахло вином, теплим хлібом і чимось ще — свободою, що народжується лише там, де немає страху.

Ігнасія танцювала вже третій танець поспіль з одним і тим самим кавалером. І я не могла відвести від неї погляду. Ще зовсім недавно вона трималася осторонь, ніби боялася зайвого руху, зайвого слова… а тепер сміялася, кружляла у танці й здавалася неймовірно легкою — наче підземелля, випробування і небезпека не зламали її, а навпаки, викарбували всередині міцний стрижень.

— Хтось може завоювати твоє серце, будь обережною, — пожартувала я, коли вона на мить повернулася до нас.

— Колишній студент Академії, лорд Густав Калеб, — знизала плечима Ігнасія, але її очі світилися щирим захватом, який неможливо було приховати.

— Чи не родич нашої Адель? — зауважив Даркус, проводжаючи поглядом світлорусого чоловіка, що відійшов до столу випити вина.

— Здається, — усміхнулася вона, піднімаючи й собі келих вина й салютуючи у відповідь світловолосому красеню. А вже за кілька хвилин знову розчинилася у музиці, дозволяючи своєму незмінному партнеру повести її за собою.

— Тобі не здається, що вже час тривожитися за Ігнасію? — тихо мовила я, спостерігаючи за ними.

Але Даркус цього разу лише замислено дивився перед собою, ніби думками був десь далеко, і мою репліку проігнорував.

А через деякий час — коли гості вже піднімали келихи за «кохання, що пережило сам час» — Даркус непомітно для інших узяв мене за руку. Його дотик був легким, майже невловимим, але водночас упевненим. По моїй чутливій шкірі миттєво пробігли приємні мурашки, і я зрозуміла: серед цього шумного свята саме цей жест був для мене найгучнішим передчуттям зізнання.

— Прогуляємося трохи? — тихо шепнув він мені прямо на вухо, і його низький голос був таким спокусливим, що серце прискорило біт.

Інтуїція чомусь підказувала мені, що моя власна казка лише починається прямо зараз.

Дуже доречною виявилася розкішна золотиста сукня, яку Ігнасія буквально силоміць змусила мене надіти, переконливо аргументуючи, що "така грандіозна подія буває всього раз на ціле століття!". У цій сукні я виглядала так незвично, ніби саме сонце особисто вирішило осяяти мене своїм благословенням. Кожен рух легкої тканини відбивав тепле світло, створюючи навколо мене яскравий золотистий ореол.

Ми непомітно вийшли в чарівний сад — справжній, зоряний, де дивовижні квіти м'яко світилися, як маленькі ліхтарики, а тепле повітря було наповнене густою магією і ніжністю.

Даркус впевнено привів мене до маленької романтичної альтанки, щільно увитої зеленим плющем, що несподівано цвів яскравими золотими квітами. Він раптом зупинився, повільно повернувся і подивився на мене — довго, дуже серйозно, і в його темних очах я чітко бачила віддзеркалення всіх наших спільних пригод, усіх невисловлених важливих слів між нами.

Не було жодних вагань чи зволікань, його впевнений вигляд та поведінка натякали на серйозність ситуації.

Не відриваючи від мене пронизливого погляду, він дуже повільно опустився на одне коліно просто на траву.

Я завмерла на місці, перестала дихати. Серце почало калатати так голосно, так відчайдушно, ніби хотіло саме вистрибнути з грудей й самому сказати "так", випередивши будь-які слова чи формальності.

У голові хаотично промайнули думки про нашу дружбу, про те, як ми обоє так боялися втратити її, перетворивши на щось більше і ризикованіше. Але жорстокі випробування Глухасаару навчили нас цінувати кожну коротку мить, кожен подих, справжнє почуття.

— Фірко, моя базарна дівчино, — почав він тихо, але голос не тремтів і не ламався — він був сповнений рішучості та впевненості. — Ти — та сама дівчина з ринку, яка вміє красти не тільки яблука для виживання, а й чоловічі серця без найменших зусиль. Ти сміливо смієшся над найпотужнішою магією, відверто сваришся навіть з ковдрами й ніколи, ні за яких обставин не тікаєш від правди.

Він зробив паузу, ковтнув та перевів дихання від хвилювання.

— Я чекав на тебе все своє життя — навіть тоді, коли навіть не підозрював, не усвідомлював, що чекаю саме на тебе. Ти не блищиш штучно, як холодний діамант з вітрини. Ти сяєш природно, як обсидіан на яскравому сонці — зовні загадкова, витиночена і водночас непримітна для інших, але всередині... всередині ти чисте справжнє золото. Тепле, живе, безцінне. Воно гріє мене щоночі своїм теплом, навіть коли ти просто мовчиш поруч.

Його тремтяча рука потягнулася до внутрішньої кишені костюма, з якої він обережно витягнув маленьку вишукану шкатулку, витончено виготовлену з темного ароматного дерева. Всередині на оксамиті лежав перстень — золотисто-обсидіановий, справжній шедевр ювелірного мистецтва.

Чорний, глибокий камінь обсидіану виглядав таємничим, але коли місячне світло торкнулося його поверхні — всередині раптом спалахнуло тепле золото, ніби справжнє сонце навмисне заховалося в самому серці ночі, ніби жива магія раптом ожила в цьому каміні.

— Будь моїм золотом, Фірко. Не назовні для чужих очей. А всередині, в серці. Назавжди. Стань моєю дружиною.

Гарячі сльози несподівано котилися по моїх щоках, але я сміялася — тихо, щасливо, відчуваючи, як моє серце переповнює така неймовірна радість, яку я ніколи раніше не відчувала.

— Так, кучерявий мій дурню! Так, так, так!

Перстень ідеально підійшов на мій палець, наче був створений спеціально для мене. Цікаво, звідки у нього? Неодмінно потім розпитаю, а зараз лише вдивлялася у прикрасу і не вірила власним очам. Чорний камінь засяяв ще яскравіше — ніби схвалив наш вибір, ніби він сам був живою розумною істотою, що радіє разом з нами.

Даркус різко підвівся, притягнув мене до себе і поцілував. Міцні руки обіймали мене обережно, немов і справді я була найбільшою коштовністю.