27.

Підземелля Глухасаару змінилося так кардинально, ніби саме це прокляте місце нарешті втомилося від власної нескінченної жорстокості і вирішило здатися. Масивні кам'яні стіни більше не тиснули на душу своєю важкою присутністю, не намагалися задушити надію; заплутані нескінченні лабіринти просто зникли, розчинилися, ніби хтось всесильний взяв і стер їх з реальності одним легким помахом невидимої руки.

Залишився лише один колодязь — древній, мовчазний, незворушний, як суддя на троні, що терпляче чекає останнього вирішального слова у справі. Його глибока вода тепер не кипіла жахливою чорнотою, як раніше, а тихо, майже ніжно мерехтіла сріблястим світлом, наче в ній відображалося вже не болісне минуле, а світле майбутнє — те, що могло б бути, якби все склалося інакше.

Морвельд і Ельфіра спустилися сюди разом, тримаючись за руки — востаннє перед остаточним вироком часу. Він обережно тримав її тонку долоню так ніжно, так боязко, ніби панічно боявся, що вона раптом розчиниться у повітрі, як ранковий туман під першими променями сонця. Кожен дотик був дорогоцінним, кожна секунда — безцінною.

Вони зупинилися біля самого краю колодязя, застигли в напруженому очікуванні. Професор, завжди такий гордий, незламний і недосяжний для інших, раптом несподівано опустився на холодний твердий камінь підлоги — і заплакав.

Заплакав тихо, гірко, по-чоловічому глибоко, без жодної театральності чи показухи. Його широкі плечі тремтіли від стриманих ридань, руки стискалися в безпорадні кулаки.

— Ельфіро... моя єдина Ельфіро, — голос його тремтів, ламався, як стара перетерта струна на інструменті. Слова ледь проривалися крізь стиснуте горло. — Я так і не зміг дати тобі того, про що ми так щиро мріяли разом у молодості. Спокійних довгих вечорів без цього прокляття часу, що безжально краде найдорожчі миті життя. Я був занадто пихатим, занадто гордим, занадто зайнятим марним контролем над неконтрольованим... а справжнє кохання взагалі не контролюють силою. Воно просто є. Або його немає.

Ельфіра повільно опустилася поруч з ним на камінь, обережно обійняла його напружені плечі своїми тонкими руками. Її довгі витончені пальці, теплі й ніжні, повільно ковзнули по його сивому волоссю — заспокійливий, любовний жест, що говорив більше за будь-які слова.

— Таріоле, мій дорогий, впертий Таріоле, — тихо прошепотіла вона, притискаючи його голову до своїх грудей, наче дитину, що потребує розради. — Ти дав мені найголовніше, що може дати людина. Ти показав всьому світу, що справжнє кохання буває реальним, сильнішим за все. Навіть коли цілий світ проти нас. Навіть коли сам безжальний час виступає проти. Я не шкодую абсолютно ні про що з того, що було між нами. Чуєш? Ні про що.

Її власний голос здригнувся від стриманих емоцій, очі наповнилися сльозами, що повільно скочувалися по щоках.

Він різко підвівся з каменю на коліна — не як покараний винуватець перед судом, а як чоловік, що нарешті, після стількох років блукань у темряві, зрозумів найголовнішу істину життя. Взяв обережно її обидві руки у свої великі долоні, міцно стиснув їх і благоговійно притиснув до своїх губ, цілуючи кожен пальчик окремо.

— Я кохаю тебе, Ельфіро. Завжди любив щиро, кожну секунду свого життя. І якщо прийшов час, щоб час забрав мене як плату за мою гординю — нехай забирає. Я готовий. Але я щиро дякую тобі, моя єдина. За те, що ти була зі мною. За те, що ти досі є у моєму серці навіки.

Його голос ламався на кожному слові, але в ньому була така сила, така впевненість, така безумовна любов, що навіть холодний камінь навколо здавалося розчулився.

Густий білий туман несподівано піднявся з глибини темного колодязя — повільно, майже лагідно, ніби він не приходив карати грішника, а просто обіймав старого друга. Він м'яко огорнув постать Морвельда з усіх боків, почав поступово розчиняти чіткі обриси його тіла в білій пелені.

Ельфіра з відчаєм міцніше стиснула його великі руки, вп'ялася в них пальцями, не даючи відпустити.

— Я теж безмежно кохаю тебе, Таріоле, — сказала вона, і її голос був твердим, незважаючи на сльози.  І якщо це справді наш кінець разом... то нехай він буде саме нашим. Разом. Не відпускай мене ніколи.

Вона притиснулася до нього всім тілом, обійняла за шию, поклала голову йому на груди, намагаючись відчути биття його серця — ще живого, ще палкого.

Морвельд обійняв її так міцно, так відчайдушно, ніби намагався злити їхні душі в одну ціле. Його губи знайшли її губи — і вони поцілувалися.

Це не був ніжний романтичний поцілунок з казок.

Це був відчайдушний, жадібний, останній поцілунок двох людей, які знали, що розлука неминуча, але все одно боролися проти неї з усіх сил.

Їхні губи зливалися, руки стискали одне одного до болю, серця билися в унісон — так швидко, так голосно, що здавалося, весь Глухасаар чує цей відчайдушний ритм кохання.

Але туман навколо них раптом несподівано завмер у повітрі, застиг. Ніби щось у ньому вагалося, сумнівалося. Ніби сам час раптом зупинився у невизначеності перед цією силою почуття.

Секунда. Дві. Три.

Вічність у кілька миттєвостей.

Потім білий туман повільно почав відступати — розтанув, тихо зник, як ранковий туман під теплим сонцем нового дня.

Морвельд не зник у небутті. Не розчинився у часі.

Навпаки — щось неймовірне почало відбуватися з його тілом на очах.

Глибокі зморшки на обличчі поступово розгладжувалися, зникали, наче їх стирала невидима лагідна рука. Сиве безбарвне волосся набувало темнішого насиченого відтінку, густішало. Втомлені очі засяяли яскравим молодим вогнем життя. Спина випрямилася, плечі розправилися.

Він не став раптово юнаком з картинки, але тепер виглядав значно молодшим — майже ровесником своєї Ельфіри. Чоловіком у розквіті сил, якому сам час щедро повернув свій давній борг за роки страждань.

—Помилки минулого виправлені. Ігнасія – більше не помилка часу. Ви порушили систему, але кожен з вас сповна відплатив за це. Ваше кохання пройшло крізь час, простір та долю. Я відпускаю Вас… і себе…