26.

Даркус не відпускав мене з думок від тієї самої миті, коли ми залишили за спиною холодні камені Глухасаару. Його ім’я осідало в мені, як теплий попіл після багаття — тихо, але невблаганно. Я зрозуміла: я теж маю право на щастя. Не як нагороду за виживання, не як трофей після чергової битви, а просто… як на повітря. Але цю думку не можна було просто приміряти, як нову мантію. Її треба було впустити в груди, дозволити їй пустити коріння прямо в те місце, де раніше жила лише порожнеча й звичка тікати.

Все моє життя я робила дві речі: тікала й наздоганяла. Спочатку від минулого, потім — від майбутнього, яке наближалося занадто швидко. А може, навпаки — і це вже не мало значення. Важливо було лише те, що я завжди бігла. Друзі? Занадто небезпечно. Вони могли стати зрадниками. Кохання? Ще небезпечніше. Воно могло стати могилою.

Після розмови з Ігнасією я нарешті побачила правду, яку так довго ховала навіть від себе: я боялася не болю. Я боялася бути викинутою, як зламана іграшка, як непотріб, від якого втомилися. Тому я озброїлася сарказмом, гострими жартами, холодною посмішкою — залізною бронею, яка не пропускала ні тепла, ні ран. Але броня гріє лише доти, доки ти не захочеш відчути чиїсь руки на своїй шкірі.

А якщо постійно дути на гаряче, то можна й не помітити, коли воно перетвориться на холодне. І тоді залишиться лише самотність, загорнута в звичку.

Я вибігла у внутрішній двір Академії майже бездумно — ноги самі несли мене туди, куди я вже кілька тижнів боялася навіть дивитися. До даху над старою вежею. До нього.

Він був там. Сидів на краю, спиною до стіни, коліна підтягнуті, лікті на них, обличчя підняте до неба. Зорі виблискували в його очах, мов крихти розлитого срібла. Вітер ледь ворушав темні кучері, і в цьому спокої було щось майже нереальне — наче він навчився чекати так, як я ніколи не вміла.

Я завмерла на сходинках.

Він не поспішав повертатися. Просто дивився вгору — на те саме небо, яке після бурі стає таким чистим і беззахисним.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав тихо, не дивлячись на мене. Голос низький, оксамитовий, з ледь помітною хрипотою, наче він довго мовчав.

— Ти знав, що я не зможу не прийти, — відповіла я й сама здивувалася, наскільки правдиво це прозвучало.

Він повільно повернув голову. Куток губ ледь здригнувся — не посмішка навіть, а її тінь. Тепла. Сумна. Рідна.

— Ми стаємо… передбачуваними.

— Не плутай передбачуваність з чесністю, Даркусе.

Я підійшла ближче. Кожен крок відлунював у грудях, наче хтось стукав у двері, які я тримала зачиненими роками.

Він злегка відсунувся, звільняючи місце поруч — жест такий простий і водночас оглушливий у своїй інтимності.

— Я сьогодні пропустив практику, — сказав він, дивлячись кудись у бік.

— Ти? — я не стримала здивованого смішку. — Той самий Даркус, який завжди «а що буде, якщо»?

— Саме так, — кивнув він і вперше за весь час подивився мені прямо в очі. — Бо вперше зрозумів, що деякі «якщо» — це не про експеримент. Це про втечу. Від себе.

У грудях щось стиснулося — не боляче, а гаряче й тягуче, наче мед, що розтікається повільно-преповільно.

— Фірко… — він вимовив моє ім’я так, ніби боявся його зламати. З— Я нічого не вимагаю. Не тисну. Просто хочу, щоб ти знала… я готовий.

Я дивилася на нього і вперше за довгі роки не відчувала потреби підняти щит.

— Знаєш, у чому була моя найбільша дурість? — тихо спитала я.

Він чекав. Мовчки. Уважно. Як завжди, коли я наважувалася сказати щось справжнє.

— Я завжди думала, що якщо почуття справжнє — воно мусить бути терміновим. Ніби інакше воно вислизне, зникне, згасне. Як зірка, що падає.

Він слухав. Не перебивав. Не намагався заперечити. Просто був.

— А тепер я розумію, — продовжила, дивлячись на його руки, на тонкі пальці, що лежали на колінах, — справжнє не біжить. Воно або є… або його ніколи не було.

Він повільно видихнув — довго, наче скидав з себе невидимий тягар.

— І в нас? — спитав майже пошепки.

Я підняла очі. Його погляд був таким відкритим, що стало страшно. І водночас — неймовірно легко.

— У нас… є, — сказала я. — Але без ярликів. Без клятв, які ми ще не готові дати. Без поспіху, який може все зруйнувати.

Він кивнув — повільно, ніби пробував ці слова на смак.

— Я готовий чекати, Фірко, бо тепер знаю ціну часу.

— Я знаю, — відповіла я, і голос тремтів лише трошки. — І це… це лякає мене більше за все. Бо я вперше вірю, що хтось може чекати. І не піти.

Ми мовчали. Десь унизу шелестіло листя, десь далеко гудів вітер у щілинах вежі. А потім він просто простягнув руку — не обійняв, не притягнув, просто запропонував свою долоню.

Я поклала свою поверх. Його шкіра була теплою. Трохи шорсткою від мозолів. І від цього дотику щось усередині мене нарешті розмерзлося — повільно, болісно, але так солодко.

Він обережно притягнув мене ближче. Не для поцілунку. Не для пристрасті. Просто обійняв — міцно, надійно, як обіймають те, без чого вже не можуть дихати.

І в цих обіймах не було поспіху. Не було обіцянок, які завтра можна порушити. Була лише тиха, тепла правда: «Я тут. І я нікуди не піду».

Ми сиділи так довго, що зорі над нами почали здаватися ближчими. І вперше за все життя я не боялася, що завтра все зникне. Бо поруч був він. І це вже було справжнім.