24.

Перший день після змін був підозріло… звичайним.

Ніхто не біг коридорами з криками про кінець епохи. Не спалахували сигнальні кристали. Не падали з веж старі годинники, хоча я б не здивувалась — Академія Кроноса мала дивну любов до символічних жестів.

Світ просто… прокинувся.

Я вийшла у внутрішній двір раніше, ніж зазвичай. Повітря було холодне, свіже, без того металевого присмаку, який роками висів над Академією, ніби тут постійно хтось різав час на шматки.

Годинник над аркою показував сьому рівно.

Сьому. Рівно.

Я зупинилася і втупилась у нього так, ніби він міг зрадити мене будь-якої миті.

— Не зламайся, — пробурмотіла я. — Я ще не готова до нових сюрпризів.

Годинник не відповів, натомість стрілки рухались плавно, спокійно, надійно, від чого ставало не по собі.

У коридорах студенти говорили тихіше. Не злякано — уважно. Вперше я бачила, як хтось перечитує розклад і вірить, що він не зміниться за п’ять хвилин.

— Кажуть, тепер практики будуть оголошувати заздалегідь, — шепотіла дівчина біля вікна.

— І з поясненням наслідків, — відповів хлопець. — Уявляєш?

— Жах, — пирхнула я подумки. — Ще трохи — і нам видадуть інструкцію до життя.

Але десь глибоко всередині… я відчула полегшення.

Перша лекція була в тій самій аудиторії, де раніше викладачі любили говорити напівнатяками, напівпогрозами, ніби незрозумілість робила їх мудрішими.

Тепер усе виглядало інакше, а я немов не до кінця вірила, очікуючи нових поворотів. Оглянулася навкруги – Ігнасії не було ще відучора, мабуть їм з матір’ю та батьком є про що поговорити. Не всі уникають відвертих розмов. А можливо, наш з Даркусом час ще не настав.

Тим часом, магістр, який вийшов до кафедри, не почав із пафосу.

— Сьогодні ми не будемо експериментувати, — сказав він просто. — Ми будемо розуміти.

У залі хтось нервово хмикнув.

— Кожне втручання в часову структуру відтепер має три пункти: мета, ризик, відповідальність, — продовжив він. — Якщо ви не готові назвати всі три — ви не готові до практики.

Я впіймала себе на думці, що… мені подобаються нововведення.

Неподалік сидів Даркус. Не поруч. Але достатньо близько, щоб я відчувала його присутність — як тепле місце в кімнаті. Він не дивився на мене. І я була вдячна йому за цю витримку.

Бо якби він подивився — я б не витримала.

Після лекції ми вийшли одночасно. Занадто одночасно, щоб це було випадково.

— Як тобі новий світ? — спитав він, дивлячись уперед.

— Підозріло стабільний, — відповіла я. — Хочеться перевірити, чи він не вибухне.

— Не вибухне, — сказав він. — Принаймні не сьогодні.

Ми йшли поруч, але не торкались.

— Ти злишся? — запитав він раптом.

— На кого?

— На мене.

Я замислилась.

— Ні, — відповіла чесно. — Я злюся на те, що ти маєш рацію частіше, ніж мені б того хотілося.

Він ледь усміхнувся.

— Це не моя вина.

— Саме тому й дратує.

Ми зупинились біля сходів, де зазвичай розходилися.

— Фірко… — почав він і знову замовк.

Я підняла брову.

— Якщо ти зараз скажеш щось важливе, я можу не втриматись і відповісти.

Він глянув на мене — прямо, без захисту.

— Я не хочу втратити тебе, — сказав він тихо. — Навіть якщо для цього доведеться… нічого не робити.

Це було найболючіше зізнання з усіх можливих.

— Я теж, — відповіла я. — І саме тому ми робимо вигляд, що все гаразд.

— Все гаразд? — перепитав він.

— Ні, — я похитала головою. — Але чесно.

Він кивнув. Повільно. Ніби запам’ятовував цей момент.

Увечері я повернулась у свою кімнату. Вперше за довгий час — без відчуття, що стіни слухають.

Я сіла на ліжко й дозволила собі одну-єдину думку, яку тримала під замком:

Якби не страх втратити дружбу, я б уже давно його поцілувала.

І одразу ж іншу:

Але якщо це справжнє почуття — воно не втече.

Сумніви терзали свідомість, натомість серце підозріло мовчало.

Дивно, вперше за весь час я подумала, що, можливо, найскладніша магія — це не керувати часом, а чекати, коли настане слушний момент.