23.2.

У великій парадній залі Академії Кроноса очікувалося важливе зібрання. Викладачі сходилися мовчки, їхні обличчя були серйозними, зосередженими, позбавленими звичної зверхності.

Не урочисто, як зазвичай. Без театрального підвищення голосів. Без пафосних фраз про "винятковість обраних" і "величmagічної еліти".

Я стояла збоку, спостерігаючи за цією незвичною сценою, і раптом помітила щось, що змусило моє серце прискорити біт.

Годинники.

Усюди на стінах величної зали висіли справжні годинники — не ті моторошні декоративні муляжі без стрілок, що стояли тут раніше, немов німі свідки зупиненого часу. Ні. Це були справжні робочі годинники з рухомими стрілками, що повільно, невпинно відмірювали час.

І найдивовижніше — вони всі показували абсолютно однаковий час. Синхронно. Точно. Без жодних розбіжностей.

Я завмерла, дивлячись на них зачаровано. Це був такий простий, але водночас приголомшливий символ змін. Час повернувся. Час знову існував тут не як абстрактна концепція для маніпуляцій, а як реальність, з якою треба рахуватися.

Морвельд стояв скромно збоку зали. Не в центрі уваги, не на підвищенні. Це було щось абсолютно нове для нього.

— Від сьогодні і назавжди, — говорив один із старших магістрів, його голос лунав рівно, без натяку на маніпуляцію, — Академія Кроноса працюватиме за принципово іншими, прозорими принципами. Жодних закритих таємних експериментів за спинами студентів. Жодних прихованих небезпечних часових практик без нагляду.

— Усі втручання в часові потоки тепер фіксуються в спеціальному реєстрі, — твердо додав інший викладач, поправляючи окуляри. — Усі можливі наслідки — обговорюються публічно та відкрито з усіма учасниками.

Я ловила себе на дивному, неспокійному відчутті: ніби слухаю зараз не звичайну офіційну промову, а щире вибачення, яке ніколи не прозвучало вголос прямим текстом, але відчувалося в кожному слові.

Навколо щось змінилося фундаментально. Я відчувала це всією шкірою.

Раніше Академія здавалася якоюсь замкненою, ізольованою реальністю — наче величезна скляна куля, відрізана від справжнього світу. Коридори петляли безкінечно, завжди приводили не туди, куди очікував. Вікна показували химерні пейзажі, що змінювалися залежно від настрою спостерігача. Навіть повітря тут було іншим — застояним, наче законсервованим у якійсь часовій капсулі.

А тепер...

Тепер крізь високі арочні вікна лилося справжнє природне світло — не магічне мерехтіння, а звичайне сонячне проміння з усіма його недосконалостями. Тіні лягали природно, а не грали в заплутані ігри на стінах. Повітря циркулювало вільно, пахло свіжістю і реальністю.

Студенти, що стояли навколо, виглядали... інакше. Наче вперше за довгий час по-справжньому побачили і усвідомили реальність — таку, якою вона є насправді, а не ту ретушовану, прикрашену версію, яку їм старанно показували та нав'язували роками.

На їхніх обличчях читалося здивування, деяка розгубленість, але й — полегшення. Наче зняли невидимі окуляри, що спотворювали сприйняття, і вони нарешті побачили світ у його справжніх кольорах.

— А що буде з тими, хто... так і не повернувся з часових петель? — несподівано голосно запитала я, не піднімаючи руки для дозволу, як того вимагав етикет.

У величній залі миттєво стало абсолютно тихо. Навіть подих утримували.

Морвельд повільно підняв сиву голову, і наші погляди зустрілися.

— Їхні імена будуть обов'язково записані в Книзі Пам'яті, — сказав він тихо, але кожен чув. — Не як "досадні помилки експериментів" чи "невдалі спроби". А як вічне нагадування про ціну необдуманих дій. Про відповідальність за кожне рішення.

Я повільно кивнула. Це було правильно. Справедливо.

Пізніше, вже глибокого теплого вечора, я сиділа на широких кам'яних сходах внутрішнього затишного дворика Академії. Старий камінь все ще зберігав приємне тепло денного сонця під долонями. Небо над головою було дивовижно чистим, ясним — занадто чистим для Академії, яка десятиліттями звикла старанно ховати справжні зірки за штучними чарами та ілюзіями.

А тепер зірки сяяли відкрито. Справжні, нерівні, мерехтливі. Прекрасні у своїй природній недосконалості.

— Ти знову тут сидиш наодинці, — пролунав знайомий спокійний голос позаду.

Оріс.

Звісно ж, хто ж іще.

— Ви завжди з'являєтесь тільки тоді, коли я абсолютно не готова до розмови, — зітхнула я, не обертаючись.

— Я з'являюсь саме тоді, коли ти нарешті перестаєш тікати від важливих питань, — спокійно відповів він, і я почула, як він сідає поруч на камінь.

Він влаштувався біля мене, не дивлячись у мій бік, просто споглядаючи нічне небо.

— Академія кардинально змінюється на очах, — сказала я задумливо, обіймаючи коліна. — Ви задоволені результатом?

— "Задоволений" — це погане, неточне слово для того, що я відчуваю, — відповів Оріс після паузи. — Я радше просто спостерігаю за природним перебігом подій.

— І що саме бачите у своїх спостереженнях?

Він замислився, підбираючи слова.

— Бачу, що справжній порядок — це зовсім не жорсткий контроль над усім і всіма, — промовив він. — Це усвідомлена відповідальність за свої вчинки. І що ти, Фірко... — він нарешті повільно повернувся і подивився прямо на мене, — більше не є чужою для цього місця. Ти стала його частиною.

Я скептично хмикнула, відводячи погляд.

— Не впевнена, що це комплімент для базарної дівчини.

— Це не комплімент, — спокійно заперечив він. — Це констатація факту. Ти принесла сюди не нову магію чи силу. Ти принесла щось цінніше — міру. Баланс. Здоровий глузд.

Я мовчала, переварюючи його слова. Це було небезпечно — приймати такі серйозні речі, вірити в них.

— А що з Даркусом? — раптом запитала я, намагаючись говорити байдуже, але голос видав хвилювання. — Він... як справи у нього?

Оріс ледь помітно усміхнувся — я бачила це периферійним зором.

— Він нарешті навчився терпляче чекати, — сказав він зі знанням справи.