21.2.

Морвельд кивнув.

— Так.

— Яке прокляття? — не втрималася я. — Бо в мене є кілька варіантів… гуманних. Почати з кривих зубів, закінчити тим, що його зачіска буде завжди мокрою.

Даркус кашлянув, ховаючи усмішку, — але в очах у нього була не радість, а втома.

— Він не може завдати шкоди, — відповів Морвельд. — Нікому. Якщо він підніме руку — біль повернеться до нього з ще більшою силою.

Хто б міг подумати, що професор Морвельд для свого найлютішого ворога, фактично виродка, обере таке прокляття. Здавалося б, було правильним наслати на молодого та пихатого нареченого  якусь невиліковну хворобу чи дрібне каліцтво, проте професор виявився куди передбачливішим. І зробив це, насамперед, для того, щоб його кохана Ельфіра не зазнала від свого майбутнього чоловіка ані найменшого насильства

— Мудро, — я аж трохи полегшено видихнула. — Оце я розумію справедливість.

— Це не справедливість, Фірко, — тихо сказав Даркус, і це “Фірко” прозвучало як щось дуже домашнє. — Це просто… наслідки.

Я глянула на нього.

— Ти на чиєму боці, кучерявий?

— На твоєму, — так само тихо відповів він. — Завжди.

І я ненавиділа цю фразу за те, як сильно вона в мені гріла. Бо ми з ним домовлялися — не переступати. Не ламати дружбу. Не лізти туди, де потім болітиме так, що навіть час не зцілить.

А він дивився так, ніби готовий усе це зламати.

Колодязь знову заговорив:

— Таріоле. Ти хочеш знати, де вона?

Морвельд здригнувся.

— Я… я знаю, — прошепотів він. — Вона… тут.

— Вона не тут, — відповів колодязь. — Вона між. Як і всі, кого ти не відпустив.

Я відчула, як повітря стало густим, наче мед.

— У ту останню ніч, — Морвельд ледве вимовляв слова, — ми вирішили… востаннє бути разом. Бо зранку вона мала стати дружиною принца.

Ігнасія затулила рот рукою.

— І тоді… — Морвельд подивився на Ігнасію так, що в мене серце впало кудись униз, — вона сказала мені, що… чекає дитину.

У залі знову стало тихо. Настільки, що я почула, як крапля чаю в моїй чашці здригнулася сама від себе.

Ігнасія повільно підняла голову. Її очі блищали.

— Це… я?

Морвельд не відповів словами.

Він просто глянув на неї з такою любов’ю, що навіть камінь мав би заплакати.

І я зрозуміла: так.

Даркус стиснув мою руку ще міцніше — але тепер інакше. Ніжно. Підтримуюче.

— Ми хотіли втекти, — прошепотів Морвельд. — Я думав: ще один варіант. Ще одна спроба. Я відкрию портал, сховаю її, сховаю дитину… і тоді…

Він задихнувся.

— І тоді час… перестав грати чесно.

Колодязь ворухнувся.

— Ти зламав структуру, — сказав він. — Занадто багато разів тягнув нитку. Вона порвалася. І тепер ти сам сидиш у вузлі.

— Я хотів виправити! — крикнув Морвельд.

— А виправив лише одне, — відповів колодязь. — Ти навчився, що найцінніше.

У мене холод пішов по пальцях.

— Що? — прошепотіла Ігнасія.

Колодязь говорив повільно, ніби карбував у камінь:

— Найцінніше в минулому — спогади.
— Найцінніше в теперішньому — момент буття.
— Найцінніше в майбутньому — надія.

Морвельд опустив голову.

— Я зрозумів це… запізно, — прошепотів він. — Але я щасливий, що зрозумів. Навіть якщо зараз… старий і нікому не потрібен.

І тоді з темряви тунелю — за колодязем — щось рушило.

Кроки.

Два силуети.

Спершу — розмиті, ніби намальовані на воді.

А потім чіткіші.

Я впізнала їх одразу, хоч мозок відмовлявся:

Адель і Тайрон.

Вони йшли, тримаючись за руки.

І з кожним їхнім кроком — вони ніби молоділи. Наче час, який їх з’їв, раптом виплюнув назад… але вже не такими, як були.

Не самозакохана принцеса і не блискучий аристократ-фонтанний герой.

А двоє людей, які пройшли щось таке, що вбиває пиху й залишає правду.

Адель дивилася на Тайрона так, ніби він — не прикраса, а її опора.

Тайрон дивився на Адель так, ніби вперше в житті бачить не “перли”, а серце.

Я завмерла.

— Це… реально? — видихнула я.

Даркус нахилився до мого вуха.

— Ти питала, чому Морвельд нас не може зупинити? — прошепотів він. — Бо ти — не частина його покарання. Ти — ключ.

— Я? — я ледве не задихнулася. — Я — ключ? Та я ж максимум — відмичка з базару!

— Саме тому, — шепнув він. — Ти не боїшся ламати замки.

І в цю мить — з глибини колодязя піднялося ще одне світло. Воно було рідним цьому приміщенню. Із води, ніби з самого спогаду, вийшла вона.

Ельфіра.

Заплакана. Жива. Справжня.

Вона побачила Морвельда — і пішла до нього, як ідуть не ногами, а долею.

Він підвівся так різко, що стілець ледь не впав.

— Ель…

Вона не дала йому договорити. Обійняла.

І поцілувала.

Не “як у книжках”, а як цілують після років, коли серце було замкнене — і нарешті відкрилося.

Глухасаар затремтів.

Я відчула це під підошвами — ніби підземелля видихнуло.

Колодязь сказав тихо, майже доброзичливо:

— Сповідь відкриває замки, Таріоле. Бо правда — це теж магія.

Я глянула на Даркуса.

І раптом зрозуміла, що він дивиться не на Ельфіру і Морвельда.

Він дивиться на мене.

Так, ніби зараз скаже те, що ми обидва забороняли собі чути.

— Не смій, — прошепотіла я. — Ми ж домовлялися.

— Я знаю, — так само тихо відповів він. — Але якщо ми виберемо “не сміти”, ми можемо втратити час. А якщо виберемо “спробувати”… можемо втратити дружбу.

— То оберімо третє, — я ковтнула. — Не втрачати ні того, ні того.

Він усміхнувся — вперше за довгий час щиро.

— Базарна… ти щойно придумала неможливе.

— Я з ринку, Даркусе. Там неможливе продають з ранку до вечора.

І над нами — кристали раптом спалахнули сильніше.

Ніби Академія, весь цей дивний механізм, нарешті… почув правильний ритм.