21.1.

Колодязь “дивився” на нас — не очима, а глибиною.

— Ти знову привів гостей, Таріоле, — пролунало зсередини.

Я аж здригнулася. Голос був… не чоловічий і не жіночий. Не молодий і не старий. Він був як вода: м’який, але здатний втопити.

— Глухасаар… — прошепотіла Ігнасія і підійшла, не відчуваючи і тіні страху.

Її руде волосся тремтіло, наче вона стояла під вітром, хоча тут не було вітру. Вона дивилася на колодязь так, ніби дивилася в дзеркало, яке може сказати правду.

— Так, дитя, — відповів колодязь. — Я пам’ятаю її.

Ігнасія ковтнула.

— Ельфіру…?

— Пам’ятаю. І вашу кров пам’ятаю.

Я побачила, як Морвельд заплющив очі на секунду — ніби ці слова вдарили його сильніше, ніж будь-яке прокляття.

— Я не хотів… — хрипко сказав він. — Я не хотів втягувати її в це.

— Ти не “втягнув”, — відповів колодязь майже ласкаво. — Ти попросив у часу те, чого час не віддає без плати.

Я різко відчула: якщо зараз не розворушу себе, не візьму в руки свою звичну ринкову зухвалість, то мене просто розмаже цією атмосферою, як перезрілий помідор.

— То скажіть уже нормально, — випалила я, хапаючись за голос, як за ніж. — Яка плата? Скільки? Де каса? Чи ви приймаєте дрібняки? Бо в мене є… е-е… лише нахабство.

Колодязь замовк на мить.

А потім… я присягнуся — він посміхнувся водою.

— Нахабство — це теж валюта, Фірастина.

Я завмерла.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Я знаю всі імена, які звучали тут із щирим серцем, — відповів колодязь. — І всі, які звучали тут із болем. А ти звучиш… як той, хто ще не навчився берегти ані себе, ані інших.

Даркус тихо фиркнув — наче хотів підтримати мій стиль, але навіть він не ризикнув пожартувати в голос.

Морвельд повільно вдихнув.

— Ми були щасливі, — сказав він. — Дивно звучить, правда? У цій історії… “щасливі”. Але так. У Глухасаарі… по вихідних.

Ігнасія здригнулася.

— По вихідних?..

— Так, — Морвельд гірко всміхнувся. — У будні я був “правильним” викладачем Академії. Суворим. Вимогливим. Тим, кого бояться. А в п’ятницю ввечері… я йшов сюди. До неї.

Він говорив — і колодязь відповідав видінням.

У воді миготіло рожеве світло над горами, синява моря, зелень лісу — живі спогади, теплі, аж надто теплі для цього кам’яного пекла

Я побачила їх, не просто картинку, а живу проекцію з емоціями та перживаннями.

Ельфіра сміялася, кидаючи виноград у Морвельда так, ніби це не виноград, а маленькі сонця. Він ловив, удавав, що сердиться, а потім цілував її пальці, наче боявся, що вона зникне.

І все це було… простим. Живим.

— У нас були плани, — продовжив Морвельд, і його голос став тихим, як попіл. — Дім. Сад. Виноград. Смішно, так? Люди завжди хочуть виноградники, коли закохані.

Я глянула на Даркуса. Він теж був дивно серйозний. Такий, що мені захотілося взяти його за щоку й сказати: ти зараз виглядаєш надто дорослим, повернись у свій звичний режим “кучерявий красень”.

Але я лише міцніше стиснула його пальці.

— Але в будні… — Морвельд видихнув. — У будні я намагався виправити долю.

Колодязь заворушився.

— Виправити? — повторив він, і слово стало глузуванням. — Переписати.

— Я не переписував! — Морвельд раптом підняв голос. — Я лише… шукав варіант, один-єдиний, де вона не повинна виходити заміж.

Його руки затремтіли.

— І кожна невдала спроба… забирала мій час.

Я відчула, як по спині пробігли мурахи.

— Що значить “забирала”? — тихо спитала я.

— Це значить, — прошепотів Морвельд, — що я робив крок — і старів. Інколи на годину. Інколи на день. Інколи… на місяць.

Він підняв рукав. На його зап’ясті — тонка, майже невидима тріщина по шкірі, як слід від вогню.

— Це не опіки, — сказав він. — Це час. Він випалює того, хто гадає, що може ним маніпулювати.

Даркус різко втягнув повітря. І я раптом зрозуміла: він зараз думає не про Морвельда.

Він думає про нас. Про мене.

Про те, що ми самі полізли в цю петлю, наче в борги.

— Професоре… — Ігнасія говорила так тихо, що її голос ледь не губився у камені. — А… мама знала?

Морвельд закрив очі.

— Вона відчувала. Ельфіра була… світла, добра, але не наївна.

Я бачила, як Ігнасія стискає рукав так, ніби тримає там свою рівновагу.

— Коли батько змусив її… — Морвельд ковтнув слово “граф”, ніби воно було отрутою. — Їй сказали: або шлюб, або ганьба, або смерть. Вони назвали це честю. Я називав це катуванням.

— І тому ви прокляли Енрікеса, — вирвалося в мене, і в цьому реченні з’явився мій ринковий холод. Бо я пам’ятала, як Морвельд казав про ляпас на балу, і як у мене піднялася лють.