20.2.

Повітря навколо нас знову миттєво загусло, стало важким, але вже зовсім не від холоду — від наростаючої напруги. Навіть красиві кристали високо над нашими головами ніби раптом потьмяніли, втратили блиск.

Я відчула, як у самих глибинах мене піднімається щось темне й липке — але це зовсім не страх. Це була первісна лють. Та сама, що колись змушувала мене виживати на жорстокому базарі будь-якою ціною. Та, що ніколи не любила "знатних" пихатих, що дозволяли собі вдарити жінку і це для них було безкарним.

— Такого страшного приниження я просто не міг допустити і залишити без відповіді, — тихо, але твердо промовив Морвельд. — Тому я навів на нього древнє прокляття.

Мої брови здивовано піднялися вгору.

— Прокляття? — не втрималася я з цікавістю. — Яке саме конкретно? Щоб у цього виродка відпали абсолютно всі криві зуби, але обов'язково по одному і в різні непередбачувані дні для максимального ефекту?

Даркус поруч несподівано кашлянув, намагаючись приховати раптову усмішку, а Ігнасія ледь не задихнулася від справжнього шоку — не від мого чорного жарту, а від того простого факту, що я взагалі сміла жартувати в такий момент, коли професор плаче.

Морвельд навіть не глянув у мій бік — але в самому кутику його стислого рота на коротку мить здригнулася ледь помітна тінь гіркої посмішки. Дуже швидка. Дуже сумна.

— Я свідомо не вступив у відкриту пряму суперечку з королівською сім'єю, — продовжив він після паузи. — У мене були дуже вагомі причини для обережності. Я не хотів, щоб той виродок зірвав свою звірячу злість на моїй беззахисній Ельфірі знову і знову.

Його втомлені очі помітно потемніли, ніби в них остаточно згасло останнє живе світло надії.

— Їй було морально дуже погано після того приниження... але ми обоє не втрачали надії на краще. До офіційного весілля залишалося ще цілих два довгих роки. І саме тоді я остаточно задумав і почав створювати такий особливий часовий лабіринт, у якому теоретично можна було б безпосередньо керувати самим часом.

Я мимоволі затамувала дихання, завмерла.

Бо саме в цей напружений момент темний колодязь поруч з нами почав дивно змінюватися на очах.

Глибокий темний провал, який ще недавно здавався справжньою голодною пащею, тепер несподівано... засвітився яскраво зсередини. У ньому раптом засяяла чиста ідеально прозора вода. Настільки кришталево прозора, що можна було легко побачити саме дно колодязя — дрібні камінці там, гладкі та блискучі, наче їх старанно відполірували самою вічністю.

Увесь навколишній похмурий кам'яний лабіринт ожив, трансформувався. Шорсткі стіни стали значно світлішими, рівнішими, наче їх хтось невидимий старанно вимив зсередини чистою водою. Висока стеля здавалася тепер ще вищою, набагато красивішою — і розкішні кристали-сталактити переливалися настільки яскраво, ніби Глухасаар нарешті вирішив відкрити нам свою справжню приховану сутність: не жорстоку катівню для жертв, а закохану пастку, створену виключно з чистих мрій про кохання.

— Спершу нам навіть вдавалося це робити, — голос Морвельда став ще тихішим, майже шепотом. — У магічному лабіринті час справді сповільнювався за моїм бажанням. Ми могли замість звичайних коротких вихідних насолоджуватися цілим довгим тижнем разом.

Я мимоволі яскраво уявила собі цю картину: двоє молодих закоханих студентів, які відчайдушно ховаються від жорстокого майбутнього в невеликій кишені зупиненого часу... і там ніжно цілують одне одного знову і знову, поки весь світ зовні невблаганно рухається назустріч страшному вироку.

І від цієї думки мене раптом пронизало дивне гостре відчуття — не заздрість до їхнього щастя. Не просто жаль до долі. Щось набагато глибше: як це насправді — кохати когось настільки сильно, що готовий зламати усю систему світобудови заради цього?

Даркус  тим часом знову глянув на мене — його глибокий погляд був не просто теплим чи ніжним. Він був... абсолютно зосередженим. Серйозним. Наче він старанно складав складний пазл, у якому саме я несподівано виявлялася центральною ключовою деталлю.

— Через цей магічний колодязь, — продовжив Морвельд, вказуючи на світлу воду, — який насправді є справжнім порталом у інші місця, ми регулярно поринали у найрізноманітніші чудові куточки світу... на тихе морське узбережжя з білим піском, на квітучі вершини високих гір, на затишну лісову галявину серед старих дерев...

Колодязь ніби живий відповідав на ці теплі слова: у його чистій воді яскраво миготіли різнокольорові відблиски — глибока синява спокійного моря, соковита зелень густого лісу, ніжне рожеве світло над далекими горами. Це було зовсім не просте видіння — це був справжній спогад. Глухасаар показувало нам щедро те дорогоцінне, що воно досі пам'ятало після стількох років.

То ось що це насправді було... зовсім не жорстокий монстр. Не безжальна пастка для жертв. А справжній любовний лист, який перетворився на вічну клітку для душі.

Морвельд різко обірвав розповідь. Його втомлені плечі безпорадно опустилися вниз.

А тоді сталося найстрашніше в цій історії:

Яскраве світло навколо нас почало помітно тьмяніти — не раптово, не різко і голосно, а повільно, майже непомітно, так, ніби хтось невидимий обережно гасив останню лампу надії.

Красиві кристали високо над нашими головами поступово перестали сяяти так яскраво і весело. Стіни — хоч і залишалися все ще світлішими, ніж були спочатку — знову набули сіруватого похмурого відтінку. Чиста вода в колодязі все ще світилася, але вже не так кришталево чисто, ніби сам спогад почав повільно тонути в темряві.

Очі Морвельда перед нами... поступово гаснули, втрачали життя.

— А потім раптом, — тихо сказав він, і його голос став майже беззвучним шепотом, — сам час перестав грати за правилами. Він... образився на мене.

Даркус поруч зі мною раптом різко випростався в кріслі, ніби щось важливе зрозумів. Його сильні пальці знову стисли мою долоню, але тепер зовсім інакше — як чітке попередження про небезпеку.