20. 1.

— Мама про вас ніколи нічого не розповідала, — сказала Ігнасія несподівано рівно, спокійно, і я ледь не обернулася до неї здивовано: чи не підмінили її десь по дорозі на значно дорослішу, впевненішу версію самої себе? — Але вона завжди дивно натякала на якусь небезпеку часу. Говорила загадками, як завжди.

І в цих простих словах не було жодної звичної полохливості, що супроводжувала її раніше. Жодного тремтіння в голосі. Жодної невпевненості в поставі. Ніби вона раптом, за одну мить, перестала бути рудоволосою боязкою тінню, що постійно ховається за чужими широкими спинами, і стала кимось абсолютно… іншим. Тією, хто має природне право питати і вимагати відповідей. Тією, для кого правда — це не просто цікавість чи бажання, а справжня кровна необхідність.

Морвельд сидів нерухомо навпроти нас, схиливши сиву голову, і я чітко бачила, як у нього важко, нерівномірно ходить грудна клітка під одягом — ніби всередині його тіла б'ється чужа болісна хвиля спогадів.

— Ігнасіє, моя дорога дитино… — він глибоко видихнув затримане повітря так, наче з його стислих легень виходили не просто слова, а важкі фізичні шматки болісного минулого. — Я відчайдушно хотів… обманути сам час. Переграти його.

Я не втрималася і подумки скептично скривилася на ці слова.

Звучить як яскравий заголовок дешевої брошурки з базару: "Обмани час за три легкі дні. Без серйозних травм. Без жодної гарантії повернення грошей".

Підземелля навколо нас наче уважно прислухалося до кожного слова. І я вперше за весь час так гостро відчула, що Глухасаар — це зовсім не просто порожнє фізичне місце з каменем та темрявою. Це живий складний організм, який тонко реагує на спогади точно так само, як жива людина миттєво реагує на гострий біль.

Темний камінь на шорстких стінах, який досі здавався нестерпно мокрим і похмурим, раптом почав повільно висихати на очах. Ніби хтось невидимий обережно провів по ньому чистим теплом. Сіра поверхня поступово світлішала — нерівними плямами, м'якими хвилями, як напружене небо після довгої літньої грози. Густі тіні в кутах відступали далі. Важке повітря ставало не таким нестерпно тяжким для легень, і специфічний запах часу — холодний, різкий металевий — поступово розбавлявся чимось зовсім іншим... теплим, приємним. Наче свіжим медом з пасіки. Наче далеким безтурботним літом із дитинства.

Я мимоволі глянула на Даркуса поруч — і несподівано піймала його пильний погляд на собі.

Він уважно слухав кожне слово Морвельда так зосереджено, ніби кожне окреме слово можна було старанно зібрати докупи й скласти з них універсальний ключ до всіх таємниць. Але не це вразило мене найбільше в цей момент: його темні очі раз по раз цілеспрямовано поверталися саме до мене. Не випадково, не між іншим, не мимохідь.

Серйозно. Глибоко. Пронизливо. Так інтенсивно, ніби він раптом усвідомив якусь важливу фундаментальну істину — і ця дивна істина чомусь мала саме моє обличчя. Стало фізично гаряче всередині від того, як саме він дивився на мене зараз.

Не дивись так, Даркусе. Прошу. Бо я повірю в те, що бачу. А вірити тут і зараз — це небезпечно для серця. Вірити в цьому прокляттям місці — все одно що пірнути в темний колодязь без надійної мотузки.

Даркус ледь відчутно стиснув мою долоню своєю теплою рукою — наче несвідомо перевіряв, чи я справжня і реальна. Чи не зникну я раптово, якщо примхливий час знову перевернеться і змінить все.

Морвельд глибоко вдихнув і почав розповідати свою історію.

І чим далі, чим довше він говорив, тим більше Глухасаар навколо нас ніби поступово… згадував свій інший, давно забутий бік. Той світлий бік самого себе, який колись створювали не для жаху і страждань, а для щирої надії на краще майбутнє.

— Ми з Ельфірою були молодими закоханими студентами, безтурботними і щасливими, — промовив він, і я гостро відчула, як його втомлений голос на коротку мить помітно потеплішав, ніби обережно торкнувся чогось дорогоцінного, що все ще не померло остаточно всередині. — Ми  мріяли про спільне довге життя разом. Про красивий затишний будинок серед природи і велику родючу ділянку землі поруч… Уявляли в деталях, як старанно вирощуватимемо не тільки звичайні овочі для столу, а й виноградники.

Даркус ледь помітно підняв одну брову здивовано, і я ледь не пирхнула вголос від сміху.

 Звісно ж, виноград. Коли люди по-справжньому закохані, вони або мріють романтично про виноградники, або героїчно про війну і перемоги. Третього варіанту просто не передбачено природою.

Морвельд продовжив розповідати, і його повільні слова лягали на наші плечі, як тонкі невагомі шари пилу — не брудні і важкі, а золоті, теплі. Ті особливі, що назавжди осідають на пам'яті й роблять її набагато важчою для носіння.

— У наших спільних планах було абсолютно все, продумано до найдрібніших деталей, — його голос став ще тихішим. — Єдине, чого катастрофічно не вистачало для щастя — це просто нас двох разом. Ельфіра була з давньої заможної родини впливового графа де Брюлле. Для таких аристократичних династій договірні шлюби за розрахунком — як щоденна ранкова кава: неприємно пити, але "так треба", "так прийнято", "так завжди було".

— Але ж вона була улюбленою дочкою свого батька, — несподівано тихо, але впевнено додала Ігнасія, і в її голосі не було жодного сумніву.

Морвельд повільно кивнув головою, і в цьому простому кивку було стільки концентрованого болю, що я фізично відчула його власними стислими ребрами.

— Їй дозволяли дуже багато вольностей, — продовжив він з тугою. — І навчання в престижній академії замість дому, і відносно вільне життя в звичайному гуртожитку з іншими студентами. Вона сподівалася, що її омине ця жахлива доля насильного шлюбу. А я… — він важко ковтнув застряглий комок. — Я також вірив у це разом з нею.

Камінь над нашими головами продовжував поступово світлішати, ніби саме підземелля теж щиро захотіло повірити в щасливий фінал цієї історії. Десь високо в стелі несподівано проклюнулося м'яке мерехтіння — і я здивовано підняла очі вгору: над нами повільно проявлялися тонкі, майже невидимі раніше кристали-сталактити. Не ті загрозливі, що можуть небезпечно впасти на голову. Ці були справді красиві — ідеально прозорі, наче зимова крига на сонці, і переливалися яскравими відблисками, мов найдорожчі коштовні аметисти та сапфіри в королівській скарбниці.