19.

Ми спускалися в Глухасаар так, ніби йшли не сходами, а в саме горло землі — вниз, вниз, де камінь стає вологим від старих таємниць, а повітря пахне не пилом, а часом. Тут він мав свій запах: холодний, металевий, як монета на язиці, і водночас терпкий, мов листя, що лежало в дощі цілу вічність.

Факели на стінах дрижали, мов живі. Тіні ковтали наші кроки, і кожен звук відлунював так, ніби підземелля повторювало його із насмішкою: «ось ви знову… знову… знову…»

Я йшла попереду Морвельда? Ні. Він йшов попереду нас, але все одно здавалося, що підземелля слухає не його кроки — а його присутність. Ніби саме повітря нахилялося ближче: «Ну що, творцю, знову прийшов?»

Даркус повільною ходою рухався поруч, так близько, що я відчувала тепло його плеча крізь тканину мантії. Його кучері ледь торкалися чола, коли він нахилявся вперед у темряву, і ця впевненість у рухах — міцна, невимушена — чомусь тримала мене на поверхні реальності.

Ігнасія ступала дивовижно тихо, м'яко, наче боялася образити або розбудити сам камінь під ногами. Її довге руде волосся в тьмяних мерехтливих відблисках факелів виглядало не як звична тепла мідь — радше як приховане полум'я, яке хтось намагався старанно заховати між затиснутими долонями.

Морвельд раптово зупинився на місці, і я відчула цю зміну ще до того, як насправді побачила її на власні очі. Саме підземелля навколо нас різко змінило свій невидимий ритм, наче раптово затамувало здивований подих у очікуванні чогось важливого.

Професор зробив один неквапливий крок уперед — і з темрявою навколо нас сталося щось абсолютно дивне, неприродне.

Спочатку я подумала, що мені здалося: стіни ніби посвітлішали, перестали бути такими мокрими й ворожими. Після — повітря розм’якло, як тісто, яке щойно витягнули з холоду. Холод, що колов легені, відступив. Клімат змінився за одну-дві миті — і в грудях стало легше дихати.

Я здивовано кліпнула, намагаючись звикнути до змін. Ще одна коротка мить — і факели на стінах спалахнули набагато рівніше, яскравіше, спокійніше. Від їхнього м'якого теплого світла темний камінь навколо більше не виглядав гнилим і хворим. Навпаки — він засяяв глибоким, благородним матовим блиском, ніби древнє підземелля раптом пригадало і усвідомило, що колись, дуже давно, воно було величним священним храмом, а зовсім не жахливою голодною пащею для жертв.

— Ви теж це відчули? — ледь чутно прошепотіла Ігнасія, обережно озираючись навколо широко розкритими очима.

Я мовчки кивнула, бо пересохле горло раптом стало сухим як папір, і я не могла вимовити жодного звуку. Глухасаар довкола нас був зовсім не таким, яким я його запам'ятала з минулого разу.

Ми вийшли до того місця, де колись боялися навіть дихати голосно.

Колодязь.

Темний провал у кам’яній підлозі, над яким завжди висіла тиша — така густа, що її можна було різати ножем. Колись я не наважилася навіть нахилитися туди. Бо здавалося, що якщо заглянеш — він загляне у відповідь.

А тепер…

Коли Морвельд підійшов ближче, простір навколо колодязя перекроївся, ніби чиясь невидима рука змінила декорації.

Поряд із провалом з’явився круглий столик — важкий, кам’яний, з глибоким зеленим відтінком, який переливався на світлі. Малахіт. Такий, як носять у прикрасах, коли хочуть виглядати мудрими і небезпечними.

А далі — мов дивний сон, що раптово вирішив матеріалізуватися і стати реальністю — навколо столика з'явилися розкішні м'які крісла. Вони просто виникли нізвідки на наших очах: спершу як туманні розпливчасті контури, потім як щільніша тканина, а потім як повноцінні зручні форми, що виглядали так, ніби завжди тут стояли і чекали на нас.

Я повільно, контрольовано видихнула затримане повітря, намагаючись заспокоїти розбурхане серце.

— Ну звісно, як же без цього, — пробурмотіла я з іронією, намагаючись приховати тривогу за звичним сарказмом. — У моторошному прокляттям підземеллі часу нам тільки не вистачало чайного куточка для душевних розмов.

Даркус ледь посміхнувся. Кутик його губ здригнувся — так, ніби йому подобалась моя спроба сховати страх під сарказмом.

Морвельд не сміявся. Він просто дивився на колодязь — і в його погляді було щось таке, від чого моя обсидіанова темрява в очах відчула себе… дрібною.

— Сідайте, — сказав він тихо.

Ми переглянулися. Я першою зробила крок до крісла — не тому, що була сміливою, а тому, що мені набридло бути наляканою. Тіло занадто довго жило в режимі «виживай». Я хотіла бодай на хвилину відчути, що контролюю ситуацію.

Крісло було теплим. Не холодним каменем, як мало би бути тут, а м’яким, злегка пружним. Наче його створили не підземні духи, а людина з дуже дивним почуттям гостинності.

Даркус сів поруч.
Ігнасія — навпроти, ближче до Морвельда, але так, ніби хотіла мати шанс утекти.

І тут на столі, без жодного звуку, з’явилися чашки.

Три. Потім четверта — перед Морвельдом.
А тоді — чайник, що легенько виблискував металом, хоча ніхто його не приносив.

Чай у чашках парував. Пахнув травами, медом і… чимось давнім, як спогад, який не вмирає.

Я підозріло, звузивши очі, глянула на власну наповнену чашку перед собою.

— Якщо це отрута, то прошу: зробіть так, щоб вона подіяла швидко, — буркнула я. — Я не люблю довгі страждання. Вони погано вписуються в мій графік.

— Це не отрута, — спокійно відповів Морвельд. — Це… компроміс. Підземелля не завжди вороже. Воно відчуває того, хто його створив.

Мені не треба було доказів. Це відчувалося шкірою. Те, як змінився простір. Те, як відступив холод. Те, як світло стало… людяним.

Я обережно нахилилась уперед.

— Ви… — мій голос прозвучав тихіше, ніж хотілося. — Ви і є творець Глухасаара.

Морвельд довго дивився на мене. Не так, як на ученицю. Ніби оцінював мою здатність витримати правду.

— Так, — відповів він нарешті. — Я його створив.

Ігнасія миттєво завмерла на місці, перестала навіть дихати. Відчула периферійним зором, як у Даркуса поруч зі мною напружилися широкі плечі, а щелепа стиснулася.