18.2.

Я очікувала побачити пекло. Або хоча б щось на кшталт “кабінету людини, що любить залякувати дітей”.
Натомість перед нами постала картина з абсолютним порядком.

Кабінет був просторим, заставленим високими шафами з книгами, дивними магічними артефактами й скляними посудинами з незрозумілими рідинами, що світилися в напівтемряві — як застиглі шматочки часу.

На стінах висіли годинники. Але жоден не мав звичних стрілок. В одному замість стрілки плавала пір’їна. В іншому — повзала маленька ящірка. А третій… здавався, відлічував не секунди, а чиєсь терпіння.

За масивним дубовим столом сидів зосереджений Таріол Морвельд.  Він перегортав сторінки старовинної книги так, ніби ми не ввалилися до нього в кабінет проти своєї волі, як три мішки з панікою.

Невидима сила відпустила нас настільки неочікувано, що ми ледь не впали на підлогу, відновлюючи рівновагу.

— Мені набридло грати у ваші піжмурки, діти, — промовив Морвельд, навіть не піднімаючи очей від книги. Його голос був врівноважений, майже байдужий. — Якщо ви так відчайдушно хочете дізнатися правду, то ви її почуєте. Всю правду. Без прикрас.

Я відчула, як холод пробіг по спині, а в животі щось скрутилося. Чи справді це було настільки актуальним?

Він нарешті підвів погляд — і в могутніх очах палав холодний вогонь. Без гніву чи люті. У них було щось глибше.

— І не просто тут, у затишному кабінеті за чашкою чаю, — продовжив він з іронічною посмішкою. — А в Глухасаарі. Там, де народжуються і вмирають секрети часу.

Ми з Даркусом і Ігнасією буквально пороззявляли роти, стоячи як ідіоти.

— Він… — почала я, і голос зрадницьки зірвався.

— Він сам пропонує, — видихнув Даркус, і в його очах на мить промайнуло те саме, що й у мене: шок, підозра і азарт.

Але Морвельд, здавалося, взагалі не звертав на нас уваги. Він дивився винятково на Ігнасію — так пильно, так довго, ніби нас тут взагалі не існувало.

У його погляді було щось… знайоме. Ніжне. Сумне. І це лякало сильніше за будь-яку загрозу.

Ігнасія стояла нерухомо, дивлячись на професора так, наче вона щось розуміла, чого не розуміли ми. Її пальці тремтіли, але вона трималася. Тендітна — а вперта.

— Професоре… — тихо почала вона.

— Ходімо, — різко перебив він, піднімаючись з-за столу. — Якщо вже почали цю затію, то закінчимо її як слід.

Ми йшли до підземелля, спускаючись темними східцями вниз, вниз, вниз — до самого серця Академії. Факели на стінах мерехтіли так, ніби їхній вогонь був живим і нервовим. Тіні під нашими ногами ворушилися, як думки, від яких хочеться втекти.

Десь угорі студенти все ще йшли на “чергову нудну лекцію”. Я навіть уявила Тайрона, який міг би знову когось повчати, як правильно стояти в героїчній позі та Адель, яка, навіть застрягнувши в часовій петлі, все одно знаходила спосіб виглядати так, ніби вона тут головна. Але їх не було…

Сходи вели вниз, де час пахне холодом.

І раптом Морвельд заговорив.

— Це я створив Глухасаар, — сказав він просто, без зайвого драматизму. — Підземелля часу. Місце, де час не має влади… або має занадто багато влади. Залежно від того, як дивитися.

Я ледь не спіткнулася на сходинці.

— Коли? — миттєво вчепився Даркус, його аналітичний розум увімкнувся на повну. — Коли саме ви його створили?

Морвельд легко, майже весело усміхнувся — і в цій усмішці було щось моторошне. Так усміхаються люди, які знають фінал, але не кажуть.

— Хлопче, — він обернувся до нас, і в його очах танцювали відблиски факелів, — час — це не стала субстанція, яку можна помацати або виміряти лінійкою. Це жива, мінлива річ. Я міг створити Глухасаар століття тому. Або вчора. Або завтра. А можливо, створюю його прямо зараз, поки ми розмовляємо.

— Це не відповідь, — вперто наполіг Даркус.

— Це єдина чесна відповідь, яку ти можеш отримати, — спокійно відповів професор і продовжив спускатися.

Я обмінялася тривожним поглядом з Даркусом. І в ту мить його рука знайшла мою і міцно стиснула — тепла, реальна серед усього цього божевілля, яка додала підтримки.

Мене наче струмом вдарило. Відчула, як у моїх обсидіанових очах спалахує щось м’яке і небезпечне водночас. Наче я — не просто “базарна”, не просто дівчина з ринку, яка виживає язиком і впертістю. А жінка, яка бажає, і їй страшно в цьому зізнатися навіть собі.

— Базарна, — прошепотів Даркус ледве чутно, — я починаю думати, що ми влипли в щось значно більше, ніж просто часова петля.

— Я теж так гадаю, ламо, — прошепотіла я у відповідь. — Але вже пізно відступати.

Його пальці не відпускали моїх. І це було моїм маленьким доказом, що я ще існую. Що ми ще не розчинились у цьому дивному “сьогодні”, яке повторюється.

Попереду Морвельд зупинився біля знайомих масивних дверей — тих самих, що вели до Глухасаару. Від них тягнуло холодом так, ніби хтось тримав по той бік цілий склад зими.

— Добре, діти, — сказав він, обертаючись до нас. — За цими дверима вас чекають відповіді. Про підземелля. Про час. Про те, чому ви, — він вказав на мене і Даркуса, — можете бачити крізь петлю. І про те, — його погляд знову повернувся до Ігнасії, — хто ти насправді.

Ігнасія побіліла як крейда.

— Професоре, я…

— Тихо, дитино, — м’яко перебив він. — Усередині. Там усе і розкриється. Я більше не можу приховувати правду, особливо від тебе.

Він простягнув руку і торкнувся до дверей. Ті повільно, зі зловісним скрипом почали відчинятися.

З-за них повіяло темрявою і чимось ще — древнім, могутнім, незбагненним.

Запахом часу.

— Заходьте, — запросив Морвельд, і в його голосі прозвучала сумна нотка. — Ласкаво просимо в серце таємниці.

Я глянула на Даркуса. Він — на мене. Потім обоє — на Ігнасію, яка стояла, тремтячи.

Не хотілося знову відчувати ті страхи, які пробуджувало підземелля, всмоктуючи своєю потужною енергією прямісінько в серце.