Розділ 17.

Після чергової нестерпно нудної пари коридори Академії знову наповнилися звичним шумом — голосами, сміхом, тупотом численних кроків і відчуттям, що всі кудись поспішають, хоча насправді ніхто не рухається нікуди конкретно.

Я ще не встигла чітко сформулювати цю дивну думку, коли Даркус раптово з'явився поруч, наче привид, несподівано взяв мене за лікоть і рішуче потягнув убік — туди, де світло було тьмянішим, а потік студентів розчинявся, мов вода між гострим камінням.

— Хіба ти не бачиш, базарна, що тут відбувається? — тихо, але напружено спитав він, притискаючи мене до холодної стіни.

Він дивився на мене так інтенсивно, ніби намагався знайти у моїх очах щось надзвичайно цінне. Не просто відповідь — підтвердження своїх найстрашніших підозр. Наче я була єдиною картою зі скарбом, і він боявся, що вона зараз спалахне і згорить дотла.

— Ні, — чесно відповіла я, хоча всередині щось неспокійно ворушилося, шептало застереження. — Я не помічаю нічого особливо дивного. Ну, окрім того, що ти зараз стискаєш мою руку як лещата.

— Тому що твої очі, базарна красуне, — він нахилився ближче, — блищать як золоті монети вночі. І я бачу в них те, що ти сама ще не усвідомила.

— Що за поетичні порівняння, ламо кучерявий, — буркнула я, але серце прискорило біг. — Ти що, книжку віршів прочитав?

Даркус несподівано усміхнувся — швидко, зухвало.

— Можливо. А ти що, заздриш моїм кучерям?

Я не втрималася і простягнула руку, куйовдячи його темне волосся.

— Заздрю тому, що вони завжди ідеально лежать, навіть коли ти виглядаєш як божевільний параноїк.

Він перехопив мою руку, затримавши її у своєму волоссі на мить довше, ніж треба.

— Подобається? — тихо запитав, і в його голосі з'явилися небезпечні нотки.

— Заткнися, — прошепотіла я, відчуваючи, як палають щоки.

Він підняв мою руку до губ і легко торкнувся її поцілунком.

— Спочатку вислухай мене. А потім можеш знову куйовдити моє волосся скільки завгодно.

Ой. Про що це ми? Він легенько потрусив мене за плечі, повертаючи до реальності.

А я раптом подумала, що хотіла б, аби він обійняв мене міцніше. Значно міцніше. Так, щоб у мене не було жодного шансу втекти ні тілом, ні нав'язливими думками.

— Фірко, прокинься і вмикай свій гострий розум, — прошепотів він серйозно, і в цьому шепоті було щось зміїне, небезпечне. — Це пастка. Для всіх нас.

— Яка пастка? — я нарешті моргнула, намагаючись зібрати розсіяні думки докупи.

— Часова. Ми застрягли в часовій петлі, базарна.

Він почав говорити швидко, переконливо — і з кожним його словом щось у мені ніби клацало, прокидаючись після довгого неприродного сну.

— Подумай логічно, — тихо, але наполегливо мовив Даркус, не випускаючи мого погляду. — Тут кожен день абсолютно схожий на попередній. Ті самі нудні лекції. Ті самі розмови. Жодної згадки про Тайрона та Адель, хоча вони наче повернулися перед нами. Ми вже скільки часу стежимо за Морвельдом, але Таріол не просто не тікає — він відверто грається з нами. Він точно знає, що ми не можемо вирватися звідси.

Я відчула, як всередині щось різко похололо, наче хтось вилив крижану воду просто в душу.

— Усе навколо нас замкнуто у часову петлю, — продовжив він, стискаючи мої плечі. — Ти хоч щось про неї пам'ятаєш з тих нудних лекцій професора Кіранда?

Я справді намагалася пригадати. У пам'яті спливали уривки слів, магічні формули, застереження, але вони ковзали невловимо, мов вода крізь розчеплені пальці.

— Петля… — прошепотіла я, намагаючись зосередитися. — Це коли час не рухається природно вперед, а… заїдає. Як стара зламана платівка. Той самий відрізок знову і знову.

— Саме так, базарна розумниця, — кивнув Даркус з похмурою усмішкою. — І ми всі в ній застрягли. Як мухи в бурштині.

Він нахилився ще ближче, і я відчула його теплий подих на обличчі.

— А тепер згадай добре і чесно скажи: коли ми востаннє бачили Оріса? Справжнього Оріса, а не привида в коридорі?

Мої очі широко розкрилися від усвідомлення.

Я кліпала, мов дурненька студентка на іспиті, і раптом жахливо усвідомила — я не пам'ятаю. Не вчора. Не позавчора. Не тиждень тому. Наче він просто… випав із реальності, розчинився.

— Боги, — прошепотіла я. — Ти маєш рацію. Він зник.

— Що ти пропонуєш робити? — нарешті спитала я, відчуваючи наростаючу паніку.

Між нами повисла важка пауза. Даркус замовк, і я вже добре знала: якщо він мовчить так довго — значить, його ідея настільки божевільна або погана, що навіть йому самому страшно її вимовити вголос.

— Нам потрібно зробити щось таке радикальне, — нарешті видихнув він, — що виведе систему з зони комфорту. Щось, що порушить усі правила.

— Всю Академію вивести, — продовжила я, вже відчуваючи, як холодок пробігає по хребту. — Але тільки не кажи, що ти знову хочеш добровільно піти у Глухасаар. Тільки не це, Даркусе. Будь ласка.

Його обличчя стало серйозним. Справжнім. Без жодної іронії чи зухвалої усмішки.

І я по-справжньому злякалася. Бо коли він такий — жарти назавжди закінчуються, і починається щось страшне.

— У нас немає іншого виходу, якщо хочемо вирватися, — тихо, але твердо промовив він. — Але ми підемо туди не самі. Не як минулого разу.

— Ти божевільний, — прошепотіла я. — Ти хочеш туди силою потягнути Морвельда?

— Нам конче потрібні відповіді на всі питання. А він — єдиний, хто точно може нам їх дати. Навіть якщо не хоче.

У цю напружену мить за нашими спинами несподівано пролунали тихі обережні кроки.

Я різко обернулася — і завмерла на місці.

Ігнасія.

Вона стояла трохи осторонь у тіні, склавши руки перед собою, з легкою, надто спокійною усмішкою на обличчі. Такою неприродною, яка зовсім їй не личила.

— Ви теж це відчули? — тихо, майже шепотом спитала вона, і в її голосі не було звичної тривоги.

— Що саме? — насторожено відповіла я, інстинктивно наближаючись до Даркуса.