16.3.

Наші погляди зустрілися — і світ зник поза нашою увагою, наче відступивши на задній план. Я бачила лише його темно-сірі очі, що дивилися на мене так, ніби я була всім його всесвітом, його єдиною реальністю. У них палав вогонь — бажання, ніжність, і щось глибше, щось, що я не наважувалася назвати, але що відгукувалося в моїй душі. Пристрасть, що тамувалася всередині обох ще з учорашнього вечора, раптом вибухнула, як вулкан, що прокидається від тривалого сну.

Ми потяглися один до одного одночасно — інстинктивно, невідворотно, мов за останнім ковтком води в безкрайній пустелі. Його губи зустріли мої — і нарешті з’єдналися. Цей поцілунок був зовсім іншим, ніж учора. Не раптовим, не жадібним. Він був глибоким, повільним, осмисленим та чуттєвим. У ньому не було сумнівів чи страхів, лише чиста, неприхована потреба бути разом, потреба, що визрівала в тиші наших сердець.

Даркус цілував мене так, ніби намагався без слів сказати все те, що ми обоє боялися вимовити вголос. Кожен дотик, кожен подих був зізнанням: "Ти мені потрібна. Я думав про тебе всю ніч. Я боюся цього, але не можу зупинитися". Його руки дбайливо обійняли мене за талію, притягнули ближче так міцно, що між нами не залишилося жодного простору. Від цього стало ще комфортніше, безпечніше, мовби я знайшла прихисток. Моя спина торкнулася книжкової полиці, і я обвила руками його шию, пальці самі собою заплуталися в його темних кучерях — таких м’яких, як я й уявляла, коли дивилася на них збоку.

Поцілунок поглиблювався, ставав більш відчайдушним, більш необхідним, я намагалася не думати про те, що дівчині не личить так відкрито демонструвати свої наміри. Грудьми відчувала биття його серця — таке ж швидке, як моє. Відчувала, як тремтять його руки на моїй талії, ніби в них прокинулася невідома сила. Відчувала в поцілунку всю його вразливість, яку він так старанно ховав за масками сарказму та байдужості. І він відчував моє. Мою невпевненість. Мій страх. Моє божевільне бажання, що раптом вирвалося на волю. Цей поцілунок без слів передавав усі наші почуття — ті, про які ніхто з нас не поспішав зізнаватися вголос, бо слова робили їх надто реальними, надто вразливими. Але поцілунки не брешуть. І цей точно не брехав.

Раптом щось дивне почало відбуватися. Навколо нас з’явилося світло — м’яке, сріблясте, що наростало з кожною секундою, мовби хтось відкрив небесні брами. Воно засліплювало. У буквальному сенсі! Ми одночасно відірвалися один від одного, не в змозі ігнорувати яскраве сяйво. Очі від різкого спалаху ще більше мружилися.

— Що за… — почав Даркус, але замовк, його голос потонув у шумі світла.

Коли ми обережно відкрили очі, намагаючись звикнути до світла, то побачили неймовірне. Книга, яка лежала на підлозі між нами, сяяла чистим сніжно-білим світлом — таким яскравим, що боляче було дивитися. Даркус обережно підняв її, і світло почало поволі згасати, мовби книга наситилася бажаною енергією. Він відкрив книгу, перегорнув кілька сторінок.

— Фірко, — його голос був сповнений справжнього, дитячого здивування, — Подивися.

Я глянула на сторінки. На них не було нічого. Взагалі нічого. Абсолютно чисті сторінки — білі, порожні, наче книга щойно народилася, чи наче хтось стер усі її тексти.

— Але… вона ж стара, — прошепотіла я, торкаючись пожовклої, зношеної обкладинки, що свідчила про довгу історію. — Дивись, як зносилася обкладинка.

— Так, — кивнув Даркус, уважно розглядаючи книгу, його брови були нахмурені від зосередження. — Проте всередині… ніби хтось стер усі слова. Або…

— Або вони чекають, щоб їх написали, — закінчила я, раптово розуміючи. Ця книга — не просто том. Це — чистий аркуш. Це — можливість.

Ми перезирнулися. У його очах, що досі були сповнені здивування, тепер з’явився блиск здогадки.

— Це якась магічна книга, — тихо сказав він, його голос став ще глибшим, — І вона відреагувала на нас. На наш… — він зробив паузу, намагаючись підібрати слова, його погляд став ще інтенсивнішим, — на нашу магію.

— На наш поцілунок, — закінчила я, відчуваючи, як палають щоки від ніяковості, але водночас і від дивного, радісного хвилювання.

— На нашу магію, — поправив він, але в його очах з’явилася тепла, щира усмішка. — Бо ж коли ми разом, Фірко, відбувається щось особливе.

Я глянула на просту книгу, потім на нього. На його обличчя, сповнене непідробної радості.

— Це дивно.

— Це божевільно, — згодився він, його усмішка стала ширшою.

— І дивовижно водночас, — додала я тихо, дивлячись, як у його очах відбивається світло, що ще жевріло на полицях.

Даркус обережно поклав книгу на поличку, мовби ховаючи цінний скарб, і повернувся до мене. Його руки знову лягли на мою талію — впевнено, ніжно, притягуючи до себе, мовби ніколи не хотіли відпускати.

— Знаєш, що найдивовижніше? — тихо запитав він, притягуючи мене ближче, його губи майже торкалися мого вуха.

— Що? — ледь чутно прошепотіла я, заплющивши очі від насолоди.

— Що я абсолютно не здивований, — його погляд, коли він дивився мені в очі, став серйозним, інтенсивним. — Коли я з тобою, Фірко, магія відбувається постійно. Навіть без заклинань. Навіть без слів. Просто… з тобою.

Моє серце пропустило удар. Я відчула, як хвиля тепла розлилася по тілу.

— Даркусе…

— Не кажи нічого, — прошепотів він, нахиляючись ближче, його губи майже торкалися моїх, — Просто… дозволь мені поцілувати тебе ще раз. Без магічних спалахів. Лише… нас.

І він поцілував мене знову — повільно, ніжно, так, ніби у нас було весь час у світі, ніби ці миті мали тривати вічно. І цього разу не було спалахів світла чи магії. Було лише тепло його губ, м’якість його подиху, ритм його серця, що бився в унісон з моїм. Лише ми двоє, забувши про оточення, про академію, про часові пастки. Лише ми і найсолодші миті, що здавалися нескінченними.

У тихій бібліотеці. Серед старих книг і нових почуттів. І це було навіть краще за магію.