16.2.

Ми з Даркусом намагалися стежити за професором Морвельдом весь вечір— як два найгірші шпигуни в історії академії Кроноса.

Спочатку ховалися за колонами (дуже непомітно, так). Потім удавали, що випадково йдемо в тому самому напрямку (ще менш переконливо).

А коли Морвельд різко обернувся, ми обоє вдали, що розглядаємо стелю, немов там щойно з'явилося щось неймовірно цікаве.

Професор дивно посміхнувся — так, ніби точно знав, що ми робимо, — і зник за поворотом.

Попри всі наші «оперативні дії», ми так і не наблизилися до розгадки та не з’ясували, куди саме заходив Морвельд і чому його кроки приводили до дверей Ігнасії. Я бачила його тінь біля її кімнати, чула приглушені голоси. Що вони там обговорювали? Які таємниці ховала рудоволоса дівчина? Зранку Ігнасія виглядала спокійною — не такою розгубленою, як після Глухасаару. Натомість у ній з’явилася нова впевненість, мов вона прийняла рішення, що важить більше за страх. І це мене тривожило більше, ніж її попередня паніка.

Ми втрьох попрямували на ранкову пару до великої аудиторії на третьому поверсі.

І от тут почалося найцікавіше.

Оскільки Даркус демонстративно сів поруч зі мною — не через ряд, не позаду, а саме ПОРУЧ, наші плечі майже торкалися — я не могла зосередитися абсолютно ні на чому, окрім нього.

Уся моя увага постійно, магнітом переключалася на його темно-сірі очі, на темні кучері, які так і хотілося торкнутися, запустити в них пальці, відчути їхню м'якість. На його руки — сильні, з довгими пальцями, що лежали на столі так близько до моїх.

Усе в ньому притягувало, немов невидима нитка, що затягувалася навколо нас у вузол.  Його запах — прянощі з відтінком кедра й щось невловиме, схоже на легкий морський бриз — лишався в повітрі й розгойдував спогади про вчорашній поцілунок Та ще й спогади про вчорашній поцілунок, від яких пекло все всередині.

Зосередься, Фірко. Це просто хлопець. Звичайний саркастичний придурок, який цілується як бог.

Я відігнала від себе нав'язливі думки і силою волі змусила себе розглянути все навколо.

Аудиторія — стара, з високими вікнами і дерев'яними лавами, що скрипіли під вагою студентів.

Професор Кіранд — чоловік середніх років з рудим волоссям і абсолютно гіпнотичним монотонним голосом — вів лекцію так, немов читав її вже кілька тисячоліть поспіль, не змінюючи ні інтонації, ні темпу.

— Часова петля, — бубнів він рівно, — є фундаментальною концепцією темпоральної магії. Коли суб'єкт потрапляє в часову пастку, він може переживати один і той самий відрізок часу знову і знову, не усвідомлюючи цього повторення...

Тема була настільки розмитою, туманною, що справжня суть губилася, наче пісок на березі під хвилями.

Але потім я вловила одну дивну деталь.

Щоразу, коли професор Кіранд говорив про часові пастки, усі студенти навколо сиділи абсолютно нерухомо, немов заворожені його словами. Їхні обличчя були порожніми, погляди — скляними, ніби вони перебували в трансі.

Чи то вони настільки були захоплені нудною темою, чи...?

Здавалося, що вся аудиторія знаходиться під якимось гіпнозом, наче час і справді сповільнився навколо них. Їхні груди ледве піднімалися — дихання було майже непомітним. Вони не кліпали. Не рухалися. Просто дивилися в одну точку.

Це було моторошно.

Але чому я все це бачу і помічаю? Чому на мене це не діє?

Я обережно обвела поглядом аудиторію — усі, абсолютно всі студенти були в цьому дивному стані.

Окрім...

Я швидко глянула на Даркуса.

Він сидів, спершись ліктем на стіл, підпер підборіддя рукою і дивився прямо на професора. Але в його очах не було того порожнього виразу. Навпаки — вони були пильними, настороженими.

Він теж це бачив.

Я спробувала штовхнути його ліктем під ребра — легко, обережно. Він не зреагував. Зовсім. Навіть не моргнув. Тому спробувала ще раз — сильніше, наполегливіше.

Лише після другого штовхання, а я ще й не втрималася, щоб не вщипнути, він ледь помітно повернув голову і дуже тихо нахилився до мене так близько, що його губи майже торкнулися моєї щоки, і прошепотів ледь чутно:

— Я це також бачу, базарна. Не видавай себе. Поки що.

Його теплий подих на шкірі викликав мурашки по всьому тілу.

Господи, зосередься на магії, а не на тому, як він пахне.

Решту пари ми сиділи нерухомо, удаючи таких самих заворожених студентів, і лише іноді обмінювалися швидкими поглядами.

Коли дзвінок нарешті пролунав, студенти наче прокинулися — заморгали, потягнулися, почали збирати речі, жваво розмовляючи, ніби нічого дивного не відбувалося.

Ніхто, окрім нас, не пам'ятав того трансу.

Після пари Даркус несподівано взяв мене за руку — просто так, міцно переплів наші пальці — і потягнув за собою.

— Куди ми йдемо? — прошепотіла я, намагаючись ігнорувати, як приємно відчувати його надійну долоню.

— Бібліотека, — коротко відповів він. — Там нікого немає. Можемо поговорити.

Він мав рацію. Стара академічна бібліотека не користувалася особливою популярністю серед студентів, які зазвичай проводили вільний час у саду, біля фонтану, в їдальні чи у своїх затишних кімнатах.

Ми пройшли повз сонну бібліотекарку, яка навіть не підняла очей від своєї книги, і заглибилися між високі полиці з книгами.

Тут пахло старим папером, пилом, магією і часом. Приглушене світло падало крізь вузькі вікна, створюючи довгі тіні між рядами.

— Що це було на парі? — тихо запитала я, зупиняючись біля секції з книгами про темпоральну магію.

— Якась форма масового гіпнозу, — Даркус нахмурився, роздивляючись корінці книг. — Або часова маніпуляція. Професор Кіранд явно робить щось із студентами під час своїх лекцій.

— Але чому на нас це не діє?

— Можливо, через Глухасаар, — задумливо промовив він. — Ми провели там... багато часу. Можливо, це змінило щось у нас. Зробило стійкими до деяких видів магії.