16.1.

Поки студенти гуртом збиралися на чергову нудну лекцію, механічно рухаючись знайомими коридорами, як стадо чемних хрономеханізмів, ми втрьох — Даркус, я та Ігнасія — стояли біля дверей кабінету професора Морвельда, тримаючи в руках нашу секретну зброю.

Аркуш паперу.

Так, знаю, дуже загрозливо. Майже як меч, тільки без меча. І без шансів вижити.

Я стояла рівно, хоча всередині мене все було зібране у вузол. Смоляні пасма — чорні, як ніч, що вкрала місяць і сплела з нього косу — спадали на плечі, і я ловила себе на дурній думці: а що, як Морвельд скаже, що в мене волосся віддає часовою темрявою? Мабуть, я вже починала мислити в категоріях Академії: тут усе — або магія, або прокляття, і жодного натяку на правильну відповідь.

Коридор, у якому ми стояли, був одним із тих, де час поводився особливо нахабно. Стіни — старовинний сірий камінь із тонкими сріблястими прожилками — пульсували ледь помітно, ніби дихали. Іноді здавалося, що вони рухаються — повільно, наче дихання сплячого велетня. Руни на них то спалахували м’яким світлом, то гасли, ніби хтось увімкнув і вимкнув невидиму лампу. У Кроносі час завжди був умовною одиницею — надто часто знецінювався й перетворювався у щось абстрактне: сьогоднішній ранок міг тривати вічно, а вчорашній вечір — зникнути за мить. Деколи коридори здавалися довшими, ніж учора, двері — на іншому місці, а годинники на стінах показували різний час, ніби сперечалися між собою. Тут ніхто не дивувався, якщо ти запізнювався на лекцію на годину, бо «час просто загрався». Але після Глухасаару ця гра вже не здавалася невинною — вона лякала.

Ігнасія стояла трохи позаду — тендітна, із тими скромними очима кольору осіннього листя, які завжди ніби просили вибачення навіть у повітря. Вона нервово перебирала пальцями край рукава своєї мантії — темно-зеленої, з вишитими золотими рунами, що вже трохи вицвіли від часу (або від її постійного страху). Руда коса, зазвичай акуратна, тепер розпатлана, кілька пасом прилипли до щоки, кидаючи тінь на світле обличчя, і від того вона стала схожа на полохливу лисичку, яку загнали в пастку.

Даркус… як завжди — надто впевнений, надто міцний, надто живий у цьому кам’яному коридорі. Його кучері, злегка розпатлані після заняття, спадали на чоло, і я відчула знайоме печіння десь під ребрами: не той жар, що обпікає — той, що гріє і тягне. Він був у своїй звичній чорній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком — манія, від якої я вже давно хотіла його вбити або… щось інше. Темні штани, високі чоботи, на поясі — маленький кинджал з рукояткою у вигляді годинникової стрілки. Він рухався так, ніби навколишній світ повинен підлаштовуватися під його темп. Наче час, навіть ображений, все одно трохи йому симпатизує.

— Ти впевнена, що це спрацює? — прошепотіла Ігнасія, злякано дивлячись на дубові двері, немов ті могли вкусити.

— Ні, — чесно відповіла я. — Але у нас немає кращого плану. А в тебе є?

Ігнасія заперечно похитала головою. Пасмо рудого волосся вибилося з коси й впало їй на щоку, кидаючи тінь на світле обличчя, і від того вона стала ще вразливішою.

— Зате… — я намагалася всміхнутися, хоч це було схоже на нервовий тік. — Якщо нас вб’ють, то хоча б не задарма. Ми намагалися і боролися до кінця.

— Оптимістка, — пробурмотів Даркус і, обережно присівши навпочіпки, просунув аркуш під масивні двері.

"Усе може повернутися... навіть ЧАС! Ввечері у Глухасаарі. Чекаємо."

— Гадаєш, він клюне на цю приманку? — тихо запитав Даркус, піднімаючись і відходячи від дверей.

Його голос був майже спокійний, але я знала: усередині нього завжди рухається щось гостре й небезпечне — як лезо під шкірою. Він не боїться, він лише вираховує ризики. І обирає найнебезпечніший варіант — бо він найефективніший.

— Якщо він справді пов’язаний із підземеллям, — відповіла я з більшою впевненістю, ніж відчувала, — то не зможе проігнорувати таке послання. Ми натякнули, що знаємо про час. Це має його зацікавити.

— Або розлютити, — додала Ігнасія ледь чутно.

— Або і те, і інше, — погодився Даркус із кривою усмішкою. — А в Морвельда ці два стани зазвичай ходять парою.

Я хотіла сказати ще щось іронічне — бо гострий язик завжди був моєю бронею. Але моє серце стукнуло дивно, невчасно. Бо Даркус стояв надто близько. Його плече майже торкалося мого. І я відчула запах — не парфумів, ні. Щось тепле, чисте, як нагрітий камінь після сонця. І це чомусь зробило мене беззахисною.

Він міг би просто взяти мене за руку. Просто. Без драми. Без планів. Без підземель. І я б…

Я змусила себе зупинити невчасну думку.

(Хоча, чесно кажучи, в цій Академії час — взагалі не аргумент.)

Ми розвернулися, зробили крок, другий, третій і в ту ж мить прийшло усвідомлення: план провалився.

У нас був план, можливо, навіть непоганий. Тому, звісно ж, він провалився миттєво.

Мої зап’ястя стиснула невидима сила. Холодна, нематеріальна — але така реальна, що шкіра під нею ніби аж заскрипіла.

— Що за… — почала я.

Та голос обірвався.

Мене потягло назад. Сильно. Невблаганно.

Наче невидимі міцні канати обвилися навколо тіла і тягнули до кабінету професора всупереч моїй волі — без жодного шансу на торг, а я ж, між іншим, звикла торгуватися навіть з долею.

— Фірко! — вигукнув Даркус, простягаючи до мене руку.

Проте його самого також тягнуло в той же бік. Його міцна статура напружилася — м’язи під мантією стали кам'яними, і я раптом подумала зовсім невчасно: якби він так обіймав мене — я б зовсім не опиралась…

Ігнасія тихо ойкнула, коли невидима сила схопила і її тендітну статуру. Вона злякано вчепилася в моє плече, наче я була опорою, хоча ми всі троє зараз виглядали як три комахи, що потрапили в павутиння.

Ми вперлися ногами в підлогу, намагалися опиратися — але марно. Магія була занадто сильною. Вона не тиснула — вона наказувала.

Дубові двері кабінету Морвельда повільно, зловісно відчинилися самі по собі.