15.

Ранок наступив надто швидко, наче хтось спеціально підкрутив стрілки на всіх годинниках академії — нахабно, без дозволу, ніби насміхаючись: «О, ви повернулися? То тримайте реальність, ось вам її повна порція». Я прокинулася від того, що сонце вже нахабно світило прямо в обличчя, а в голові крутився один-єдиний кадр: губи Даркуса на моїх. Його жар, його подих, його пальці в моєму волоссі. І його раптова втеча після того — ніби я раптом стала гарячою сковорідкою, яку він обпікся й кинув.

Чудово. Просто ідеальний початок дня.

Я встала, спробувала привести себе до ладу, але дзеркало вперто показувало дівчину з припухлими губами, розгубленими очима й виразом обличчя, в якому стояло велике жирне питання: «Ну і що тепер, розумнице? Ти ж так боялася втратити дружбу, а тепер що? Поцілунок — це вже не дружба, це війна з самою собою».

На сніданок я йшла, ніби на страту. Кожен крок коридором звучав як барабанний ритм: «він-по-ці-лу-вав-тебе-і-втік-він-по-ці-лу-вав-тебе-і-втік». Студенти штовхалися повз, сміялися, обговорювали лекції й останні плітки, а я відчувала себе привидом серед живих — прозорою, невидимою, але всередині кипіла, як казан на базарі перед ярмарком.

Їдальня зустріла мене гулом голосів і запахом свіжих булочок — теплим, домашнім, зрадницьки затишним. Ігнасія сиділа за нашим старим столиком, одна. Бліда, з темними колами під очима, ніби всю ніч провела не в ліжку, а в компанії власної провини. Вона нервово крутила в руках ложку, навіть не торкаючись каші — просто водила по тарілці, ніби намагалася намалювати вихід із ситуації, якого не існувало.

Я сіла навпроти. Вона здригнулася — різко, ніби її вдарили.

— Привіт, — тихо сказала я.

— Привіт, — її голос був хрипким, наче вона кричала всю ніч. Або плакала. Або й те, й інше.

Мовчанка між нами була такою густою, що в ній можна було потонути. Я бачила, як її пальці тремтять, як вона намагається вдихнути глибше, але повітря ніби не доходить до легенів.

— Ігнасіє… вчора ти втекла. Ми хвилювалися.

Вона нервово стиснула ложку так, що побіліли пальці. Очі — великі, перелякані, повні сліз, які вона вперто не пускала назовні.

— Я більше не можу, Фірко. Я просто… не можу. Цей Морвельд… він мене лякає. Він дивиться на мене так, ніби я — привид його минулого. І мені постійно сниться мати. Вона стоїть біля входу в Глухасаар і кричить: «Не повертайся туди, не треба!» А я… я й так там була... Раніше… Я усе пам’ятаю, хоча не знаю звідки…

Вона різко вдихнула, наче забула, як дихати. Голос тремтів, зривався.

— І вчора… вночі… хтось стукав у мою кімнату. Дуже тихо. Спочатку три рази, потім довго-довго. Я сиділа під ковдрою й тряслася, як осиновий листок на дискотеці. Коли все стихло, я наважилася вибігти до тебе. Бігла босоніж, в самій сорочці… Але мені ніхто не відчинив.

Я відчула, як серце робить кульбіт — болісний, гучний.

Тому що мене справді не було в кімнаті. Я була на даху. З Даркусом. Цілувалася з Даркусом. Поки хтось стукав до переляканої Ігнасії.

Вина впала на мене, як камінь. Важкий. Холодний.

Я підняла очі й побачила, що Даркус саме заходить у їдальню. Зустрівся зі мною поглядом на пів секунди — і одразу відвів. Але все одно підійшов і сів поруч. Дуже близько. Так близько, що я відчула запах його одеколону — пряний, теплий, знайомий до болю — і хотіла вмерти від незручності.

Ігнасія продовжувала, не помічаючи драми рівня шекспірівської:

— Я не піду до Морвельда. Не сьогодні. Він забере мене назад. Я знаю.

Вона різко встала, стілець гучно скрегонув по підлозі. Очі — повні сліз, які вона вже не стримувала.

— Вибачте, — прошепотіла і знову втекла. Цього разу навіть не оглянувшись.

Залишилися ми вдвох.

Мовчанка. Тяжка. З присмаком булочок і незручності.

Даркус кашлянув — коротко, нервово.

— Ну що. Схоже, наша подружка знову грає у «втеча — мій стиль життя».

Я зітхнула — довго, болісно.

— Треба за нею простежити. І за Морвельдом заодно... Хтось же має повернути нам два роки. Я планую використати їх на щось веселіше, ніж блукати підземеллям.

Він кивнув. І тут ми одночасно потягнулися за останнім шматком хліба з маслом.

Пальці торкнулися.

Електричний розряд — різкий, гарячий, знайомий. Я вирвала руку, наче обпеклася. Він теж — різко, ніби я була гарячою сковорідкою.

— Ти бери, — буркнула я.

— Ні, ти, — буркнув він.

— Я вже сита.

— Я теж.

— Ти вчора втік з даху, ніби я тебе вкусила, а тепер сперечаєшся за хліб? Логічно.

Він затнувся. Я теж.

Тема поцілунку повисла між нами, як великий рожевий слон у кімнаті, якого обидва старанно робили вигляд, що не бачать.

Я швидко намилила собі тістечко з кремом і відкусила. Великий шмат. Щоб зайняти рот чимось, крім слів «а що це вчора було?».

Даркус дивився на мене. Довго. Занадто довго.

— У тебе крем… — тихо сказав він.

— Де? — я почала витирати щоку рукавом.

— Не там. Ось тут.

Він простягнув руку. Повільно. Великий палець ковзнув по моїй нижній губі — ніжно, обережно, ніби я була з кришталю. Затримався. На пів секунди. На вічність.

Я перестала дихати. Час зупинився. Мій мозок — теж.

Його очі потемніли. Зіниці розширилися, поглинаючи мене всю. Палець затримався на півсекунди довше, ніж треба. Його погляд — теж.

Я відчула, як щоки палають яскравіше за крем.

Хотілося сказати: «Не зупиняйся», нахилитися вперед на два сантиметри — і все.

Але він забрав руку. І посміхнувся — криво, болісно.

— Об одинадцятій ідемо до Морвельда, — сухо сказав він. — Разом. І без втеч.

— Разом, — кивнула я. — Але якщо він знову відправить нас у підземелля, я особисто вкраду в нього всі годинники й продам на базарі.

Він ледь помітно посміхнувся кутком губ.

— Домовились, базарна.

І ми встали і пішли до виходу, тримаючись поруч, але не торкаючись.