15.

Ранок наступив надто швидко, наче хтось спеціально підкрутив стрілки на всіх годинниках академії. Я прокинулася від того, що сонце вже нахабно світило прямо в обличчя, а в голові крутився один-єдиний кадр: губи Даркуса на моїх. І його раптова втеча після того.

Чудово. Просто ідеальний початок дня.

Я встала, спробувала привести себе до ладу, але дзеркало вперто показувало дівчину з припухлими губами й очима, в яких стояло велике жирне питання: «Ну і що тепер, розумнице?».

На сніданок я йшла, ніби на страту. Кожен крок коридором звучав як «він-по-ці-лу-вав-тебе-і-втік». Студенти штовхалися повз, сміялися, а я чекала тільки одного: побачити його. Або не побачити. Я ще не вирішила, що гірше.

Їдальня зустріла мене гулом голосів і запахом свіжих булочок. Ігнасія сиділа за нашим старим столиком, одна. Бліда, з темними колами під очима, ніби всю ніч провела не в ліжку, а в компанії власної провини. Вона нервово крутила в руках ложку, навіть не торкаючись каші.

Я сіла навпроти. Вона здригнулася.

— Привіт, — тихо сказала я.

— Привіт, — її голос був хрипким, наче вона кричала всю ніч. Або плакала.

Мовчанка між нами була такою густою, що в ній можна було потонути.

— Ігнасіє… вчора ти втекла. Ми хвилювалися.

Вона нервово стиснула ложку так, що побіліли пальці.

— Я більше не можу, Фірко. Я просто… не можу. Цей Морвельд… він мене лякає. Він дивиться на мене так, ніби я — привид його минулого. І мені постійно сниться мати. Вона стоїть біля входу в Глухасаар і кричить: «Не повертайся туди, не треба!» А я… я й так там була... Раніше… Я усе пам’ятаю, хоча не знаю звідки…

Вона різко вдихнула, наче забула, як дихати.

— І вчора… вночі… хтось стукав у мою кімнату. Дуже тихо. Спочатку три рази, потім довго-довго. Я сиділа під ковдрою й тряслася, як осиновий листок на дискотеці. Коли все стихло, я наважилася вибігти до тебе. Бігла босоніж, в самій сорочці… Але мені ніхто не відчинив.

Я відчула, як серце робить кульбіт.

Тому що мене справді не було в кімнаті. Я була на даху. З Даркусом. Цілувалася з Даркусом. Поки хтось стукав до переляканої Ігнасії.

Я підняла очі й побачила, що Даркус саме заходить у їдальню. Зустрівся зі мною поглядом на пів секунди — і одразу відвів. Але все одно підійшов і сів поруч. Дуже близько. Так близько, що я відчула запах його одеколону й хотіла вмерти від незручності.

Ігнасія продовжувала, не помічаючи драми рівня шекспірівської:

— Я не піду до Морвельда. Не сьогодні. Він забере мене назад. Я знаю.

Вона різко встала, стілець гучно скрегонув по підлозі.

— Вибачте, — прошепотіла і знову втекла. Цього разу навіть не оглянувшись.

Залишилися ми вдвох.

Мовчанка. Тяжка. З присмаком булочок і незручності.

Даркус кашлянув.

— Ну що. Схоже, наша подружка знову грає у «втеча — мій стиль життя».

Я зітхнула.

— Треба за нею простежити. І за Морвельдом заодно... Хтось же має повернути нам два роки. Я планую використати їх на щось веселіше, ніж блукати підземеллям.

Він кивнув. І тут ми одночасно потягнулися за останнім шматком хліба з маслом.

Пальці торкнулися.

Електричний розряд. Я вирвала руку, наче обпеклася. Він теж — різко, ніби я була гарячою сковорідкою.

— Ти бери, — буркнула я.

— Ні, ти, — буркнув він.

— Я вже сита.

— Я теж.

— Ти вчора втік з даху, ніби я тебе вкусила, а тепер сперечаєшся за хліб? Логічно.

Він затнувся. Я теж.

Тема поцілунку повисла між нами, як великий рожевий слон у кімнаті, якого обидва старанно робили вигляд, що не бачать.

Я швидко намилила собі тістечко з кремом і відкусила. Великий шмат. Щоб зайняти рот чимось, крім слів «а що це вчора було?».

Даркус дивився на мене. Довго. Занадто довго.

— У тебе крем… — тихо сказав він.

— Де? — я почала витирати щоку рукавом.

— Не там. Ось тут.

Він простягнув руку. Повільно. Великий палець ковзнув по моїй нижній губі — ніжно, обережно, ніби я була з кришталю. Затримався. На пів секунди. На вічність.

Я перестала дихати. Час зупинився. Мій мозок — теж.

Його очі потемніли. Зіниці розширилися, поглинаючи мене всю. Палець затримався на півсекунди довше, ніж треба. Його погляд — теж.

Я відчула, як щоки палають яскравіше за крем.

Хотілося сказати: «Не зупиняйся», нахилитися вперед на два сантиметри — і все.

Але він забрав руку. І посміхнувся — криво, болісно.

— Об одинадцятій ідемо до Морвельда, — сухо сказав він. — Разом. І без втеч.

— Разом, — кивнула я. — Але якщо він знову відправить нас у підземелля, я особисто вкраду в нього всі годинники й продам на базарі.

Він ледь помітно посміхнувся кутком губ.

— Домовились, базарна.

І ми встали і пішли до виходу, тримаючись поруч, але не торкаючись.

Тому що дружба важливіша за інтрижки, правда ж? Правда. Точно. Майже напевно, — вів монолог мій внутрішній голос.

Але коли ми виходили з їдальні, його мізинець «випадково» зачепив мій. І жоден з нас не відсмикнув руку, проте робили вигляд, що нічого не відбувається.

Об одинадцятій ми стояли перед дверима кабінету Морвельда. Вдвох. З запахом тістечка на моїх губах і його пальці ще трохи теплим від дотику.

— Готовність номер один, — прошепотіла я.

— Завжди готовий, — відповів він і постукав.

Цього разу ми прийшли не просити. Ми прийшли вимагати своє назад. І час, і відповіді…