14.

Мій погляд знову затримався на темних очах Даркуса, які зараз сяяли так яскраво, немов найближчі зорі спустилися з неба просто до нас — гарячі, небезпечні, живі. Ще одна коротка мить — і я не втримаюся. Просто не зможу. Серце вже калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей і втекти саме до нього.

Ні-ні, цього не можна допустити. Треба щось сказати. Будь-що. Хоч би що.

— Тепер нам треба вкрасти час у нього назад, — випалила я в найбільш невдалий момент, коли губи Даркуса були вже настільки близькі, що від них відчувався п’янкий жар, коли повітря між нами наелектризувалося так, що іскрило, а шкіра горіла від одного лише його подиху.

Погляд хлопця миттєво змінився — знов набув звичної стриманості та легкої іронії, наче не він щойно тягнувся за поцілунком, наче між нами нічого не відбувалося. Тільки кутики губ ледь здригнулися — ніби розчарування, ніби біль, який він миттєво сховав за звичною маскою.

— І як саме ти пропонуєш це зробити, базарна стратегія? — у його голосі почулися ледь вловимі нотки роздратування, але під ними — щось гостре, болісне, чого він не хотів показувати.

Я знову поглянула на чіткий, різьблений профіль Даркуса, який тепер незворушно, холодно дивився на далекі зорі, наче перебував тут зовсім один, наче мене поруч не існувало. І в цю мить усе всередині мене перевернулося — страх, бажання, ніжність, паніка, любов, що вже не вміщалася в грудях.

А потім я несподівано зойкнула від здивування, бо була раптово захоплена в міцний полон гарячих сильних рук і спекотних, наполегливих губ.

Від абсолютної раптовості я заклякла, завмерла, перестала дихати. Але це тривало якихось півтори-дві безкінечні секунди.

Поцілунок був жадібним, хвилюючим, переповненим емоціями — ніби він виливав у нього все, що не міг сказати словами: страх втратити мене, злість на себе, ніжність, яку роками ховав, пристрасть, яка вже не вміщалася в тілі. Усе, чого я так таємно прагнула і так боялася зізнатися навіть самій собі в найтемніші ночі, зараз відбулося зі мною.

Світ вибухнув яскравими барвами, спалахами, феєрверками за заплющеними повіками. Я відчувала його — справжнього, без масок. Тепло його тіла, міцні руки, що притискали мене ближче, ніби боявся, що я розтану в повітрі. Запах його шкіри — прянощі, метал, щось дике й неприборкане, як нічний ліс після грози. Смак губ — трохи солоний від вітру, трохи солодкий від чогось невловимого, що належало тільки йому.

Даркус цілував так, ніби це був останній раз. Ніби завтра нас уже не буде. Його пальці заплуталися в моєму темному волоссі, друга рука міцно трималася на моїй талії, не відпускаючи, ніби боявся, що я зникну. А я… я спочатку завмерла, а потім відповіла — невпевнено, тремтяче, а потім усе сміливіше, дозволяючи собі відчувати, насолоджуватися, жити цим моментом.

Це був мій перший поцілунок у житті.

І він був ідеальним. Магічним. Вибуховим. Шаленим. Нестримним.

Мої руки, спочатку безпорадні, також потягнулися вгору й обійняли його за шию — міцно, ніби я теж боялася, що він зникне. Я відчувала, як його серце калатає проти мого — швидко, сильно, унісон. Як його подих стає гарячішим, як пальці стискають мою талію сильніше, як губи стають наполегливішими, глибшими, жадібнішими.

Але потім, коли дихання стало частішим, коли обійми стали ще сміливішими, коли його долоні почали досліджувати вигини моєї спини, до мене раптово прийшов страх.

Холодний. Липкий. Нестерпний.

А раптом Даркус просто зараз сміється з мене? З моєї невправності, недосвідченості? А якщо у нього насправді немає справжніх почуттів до базарної дівчини Фірки, а це просто гра, розвага після Глухасаару? А якщо наші стосунки, якими б вони не стали, безповоротно зітруть нашу крихку дружбу трьох? Що буде з Ігнасією? Що буде з нами? З тим, що ми вже маємо — з тими вечорами на даху, з жартами, з підтримкою, з відчуттям, що ми не самі?

Усе це злилося в один божевільний калейдоскоп емоцій — від нестерпного щастя до паралізуючого страху, від впевненості до паніки.

Даркус відчув, як я напружилася, як моє тіло стало менш відкритим. Він повільно відірвався від моїх губ — неохоче, болісно — і його темні очі шукали мій погляд у напівтемряві.

— Фірко… — прошепотів він хрипло, і в його голосі було стільки всього — ніжності, питання, хвилювання, страху, що я зрозумію.

Я не знала, що відповісти. Мій мозок перетворився на кашу з емоцій. Губи горіли, серце калатало в горлі, а в грудях — суміш ейфорії й жаху.

Даркус обережно відсунувся, і в його погляді промайнуло щось схоже на біль або розчарування. Він провів рукою по волоссю — різким жестом, який я вже встигла розпізнати як ознаку його власного хвилювання.

— Мені… мені треба йти, — раптово сказав він, підводячись на ноги. — Вибач. Я не повинен був…

— Даркусе… — почала я, також піднімаючись на даху, але він уже відступив на крок.

— Доброї ночі, Фірко, — кинув він швидко і поспішно попрямував до пожежної драбини, наче втікав від чогось страшного. Від мене. Від того, що щойно стало між нами.

За кілька секунд він зник у темряві, залишивши мене одну на даху.

Під зорями, що раптом здалися такими холодними.

З губами, що ще пекли від поцілунку.

З серцем, що билося так часто, ніби хотіло вистрибнути з грудей і побігти за ним.

Посидівши так невідомо скільки часу — можливо, хвилини, можливо, години — я повернулася до своєї кімнати, відчуваючи себе наче у тумані.

Пальці машинально торкалися губ — вони були чутливими, набряклими, живими. Реальними доказами того, що все це не сон.

Мені потрібно було заспокоїтися. Привести думки в порядок. Зрозуміти, що сталося. І чому я так налякана.

Я набрала гарячої ванни, додавши трохи лавандової олії, що знайшлася на поличці. Занурилася у теплу воду і закрила очі.

Тепло розслаблювало напружені м’язи, розчиняло тривогу. Якщо вірити Глухасаару, я не спала майже два роки. Два роки без нормального сну, їжі, відпочинку. А тіло начебто пам’ятало інше. Воно було втомленим, виснаженим не фізично, а психічно.