13.

Від Оріса ми виходили так, ніби нам щойно повідомили, що під подушкою хтось залишив не солодку шоколадку з горіхами, а вибухівку з таймером і сюрпризом у комплекті — і таймер уже цокає.

Його слова не заспокоїли. Зовсім.

Вони, навпаки, наче відкрили в нас усіх по маленькому внутрішньому вулкану — і тепер ті дружно бурлили, шипіли та готувалися вибухнути гнівом, розчаруванням і відчуттям, що нас просто-напросто обікрали. Обікрали не золото, не магію, а саме життя — два роки, які ми могли прожити, сміятися, сваритися, вчитися, закохуватися, помилятися, миритися, їсти нормальну їжу, спати в нормальному ліжку, бачити сонце щодня, а не тільки в спогадах.

І коли Оріс, ніби зовсім ненароком, тихо пробурмотів:

— Від Тайрона й Адель жодних звісток…

…Ми з Даркусом завмерли, наче час знову зупинився навколо нас — тільки цього разу вже не в Глухасаарі, а тут, у знайомому коридорі, де пахло книгами й недоспаними студентами.

Я відчула, як щось крижане, гостре виступило під лопатками, розповзлося по хребту, стиснуло горло.

— А скільки часу минуло? — випалила я різко, швидше, ніж мозок встиг накласти розумний фільтр «не панікуй завчасно, подумай спочатку».

Даркус підійшов до Оріса майже впритул — так близько, що бідолашний маг опинився притиснутим до холодної кам'яної стіни власною совістю й широкими плечима розлюченого Даркуса.

— Ну… — Оріс зітхнув так важко, ніби йому щойно принесли рахунок за розбитий всесвіт і додали відсотки за прострочення. — Майже два роки.

У мене миттєво ввімкнувся режим «істеричний чайник на максимальному вогні».

— У нас вкрали ДВА РОКИ! — вигукнула я так голосно, що десь у коридорі, напевно, злякалися студенти й хтось упустив книгу. — ДВА РОКИ життя! Два роки, коли ми могли… — голос зірвався, бо раптом усе навалилося: пропущені дні народження, втрачені друзі, не прожиті моменти, не сказані слова, не зроблені помилки, не отримані обійми. — Ми могли просто жити, розумієш?! А не гнити в тій клятій петлі!

Даркус мовчав. Але його кулаки стиснулися так, що кісточки побіліли, а щелепа затверділа, ніби він уже уявляв, як трощить комусь морду — можливо, Морвельду, можливо, самому Глухасаару.

— Це ж Глухасаар, дитино моя, — Оріс безпорадно знизав плечима. — Там він тече… абсолютно інакше. Не так, як у нашому світі.

— Ми не «дитина твоя», — тихо, але дуже холодно сказав Даркус. — Ми — ті, кого ви кинули в пащу цьому чудовиську. І повернулися з відчуттям, що нас обікрали. Обманули. Використали.

Оріс опустив погляд. Уперше я побачила в ньому не загадкового мага, а просто втомлену людину, яка знає, що не може нічого виправити.

Даркус відреагував швидше, ніж я знову встигла закричати чи вдарити когось.

— Потрібно негайно йти до Морвельда, — його голос був холодним як лід, але під ним кипіла лава. — Це він у всьому винен. Це його підземелля. Його правила. Його гра. — І різким, загрозливим рухом закотив рукави, оголюючи мускулисті передпліччя з тонкими шрамами, яких я раніше не помічала — мабуть, теж з Глухасаару.

О, все. Він пішов у бойовий режим «б'ю всі підряд і розбираюся потім».

І тут…

Ігнасія вся затрусилася, як осінній листок, зім'ятий у кулак тривоги. Опустила голову так низько, що я щиро думала — вона зараз провалиться крізь підлогу від сорому чи страху.

— Це я винна, — прошепотіла вона ледь чутно, і в її голосі був такий біль, що мені стало фізично боляче. — Все через мене… Якби я не пішла в той коридор… якби не торкнулася тієї руни… якби я просто послухалася…

І вже наступної миті різко розвернулася та понесла коридором, наче тікала від себе самої, від нас, від правди, яку не могла більше тримати в собі.

— Ігнасіє, зачекай! Стій! — я кинулася за нею навздогін, але ще не встигла зробити й трьох поспішних кроків, як мене несподівано схопили за зап’ястя.

Даркус.

Тепло його долоні палило крізь тканину. Холод і небезпека у темному погляді.

— Вона знає більше, ніж каже, — промовив він низьким хрипким голосом. — Занадто багато для простої студентки.

Я це й сама давно відчувала, але чути це вголос було якось… моторошно. Ніби пазл, який ми збирали два роки, раптом показав, що половина деталей — з іншої картинки.

— Так, а ще… — я нахмурилася, згадуючи. — Морвельд дивився на неї так дивно. Ніби бачив її не вперше. І навіть не вдруге. Наче вони… знайомі. Наче він знав, що вона там буде.

Даркус похмуро, небезпечно скривився.

— Мені це не подобається.

— Мені теж, — тихо додала я, стискаючи кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

Оріс, який досі старанно робив вигляд, що він тут просто випадковий декоративний предмет інтер’єру без власної думки, нарешті глибоко втягнув повітря й знову випустив — довго, протяжно, з відчутним відтінком «мені вже давно треба на пенсію і далі від цього божевілля».

— Діти… — він втомлено потер перенісся худими пальцями. — Є одна таємниця Морвельда. Стародавня. Небезпечна. І вона пов'язана з Глухасааром.

Він зупинився, ніби зважувався на внутрішніх терезах, чи варто казати більше, чи краще промовчати.

— Ніхто насправді не знає, чому підземелля працює саме так. Але… — він важко кивнув у бік коридору, куди втекла Ігнасія. — Усі шляхи ведуть до нього. І до неї. Завжди до неї.

Після цих слів мовчання стало таким густим, важким, що його можна було взяти та намотувати на кулак.

Повертались ми похмурі й задумливі, ніби привиди, які забули, що в них ще є живі тіла та потреби. Два роки — це не просто цифра. Це пропущені весни, зими, перші сніги, перші дощі, перші поцілунки під зорями, перші сварки й примирення. Це час, який хтось украв у нас, і тепер ми ходимо з відчуттям, що нас обдурили. Обікрали. Обманули. І найстрашніше — ми навіть не знаємо, чи зможемо повернути хоч щось.

Даркус мовчки провів мене до дверей моєї кімнати — делікатно, мов охоронець, який відчуває, що я на межі істерики, але не хоче цього визнавати.