12.

Здавалося, що ми провели в Глухасаарі цілу вічність.

Хоча… яке взагалі значення має слово «вічність» у місці, яке їсть час на сніданок, обід і вечерю, а потім смакує його замість чаю з печивом — повільно, з насолодою, ніби це рідкісний делікатес, а не наше життя?

Варто було трохи прислухатися до внутрішніх відчуттів — і сумніви починали колоти з усіх боків, наче дрібні голочки невпевненості, що застрягли під шкірою. Тіло не відчувало голоду, спраги, втоми — ніби хтось вимкнув у нас усі фізіологічні потреби, залишивши тільки розум і емоції, щоб ми могли повноцінно страждати. Навіть природні потреби організму зникли — і це лякало більше, ніж будь-які монстри.

Ми пережили справжній калейдоскоп: паніку, старіння на очах, напівсмерть, психологічні сеанси на межі божевілля, ледь не втратили Ігнасію в темряві… А час — ніби й не минав. Зовсім. Ні секунди, ні хвилини, ні дня — просто нескінченна петля, де кожна мить розтягувалася, як жуйка, а потім різко стискалася, ніби хтось натискав на паузу й плей одночасно.

Ігнасія після свого раптового провалля в сон ожила, мов її прокачали через магічну кавоварку з подвійним еспресо й підсиленням енергії. Очі знову блищали, руда коса ледь-ледь хиталася в такт крокам, а на щоках навіть проступили веснянки — ніби підземелля вирішило повернути їй трохи кольору життя.

— Даркусе, — я примружилася, вдивляючись у його обличчя, яке в тьмяному сяйві рун виглядало ще гострішим і втомленішим. — Як ти гадаєш, скільки ми насправді тут?

Легкість з його обличчя щезла миттєво, як привид на світанку. Настільки миттєво, що я ледь не почула звук «припини ставити незручні питання, Фірко».

— Можливо, кілька годин, — буркнув він, уникаючи прямого погляду й дивлячись кудись у бік, ніби стіни могли дати кращу відповідь.

— А можливо, і кілька днів, — тихо додала Ігнасія, обіймаючи себе за плечі так міцно, ніби боялася, що тіло розпадеться. Її голос знову став меланхолійним, сповненим туги — ой, зараз би їй м’якенького котика для обіймів, або хоча б нормального чаю з медом.

Я закотила очі так сильно, що ледь не побачила власний мозок.

— Чудово. Або кілька годин, або кілька днів. Залишилося лише додати «або рік чи десятиліття», і ми офіційно наблизимося до найточнішого прогнозу в історії магії. Може, ще «або п’ятниця» для повного комплекту?

Коли ми рушили вперед крізь сутінкові коридори, Глухасаар відповів нам… так, як умів найкраще.

Граючись із нами, як кіт із мишами, які вже втомилися тікати.

Коридори раптово розсунулися, немов театральні завіси перед фінальним актом, і перед нами з’явилося справжнє божевілля — десятки, якщо не сотні проходів, дверей, виходів, входів, малих дір, великих арок. Все світилося надзвичайними кольорами: криваво-червоним, отруйно-зеленим, електрично-синім, золотаво-манливим, чорно-фіолетовим, ніби хтось розлив по стінах усі фарби світу й додав трохи космічного пилу для ефекту. Кожні двері шепотіли обіцянки й загрози — то ніжним голосом коханої людини, то риком звіра, то дитячим сміхом, то криком, що завмирав на високій ноті.

Моторошно?

Скажімо так — волосся на руках у мене вирішило раптово прорости ще сантиметрів на десять і встати дибки від жаху, а серце почало грати в барабани, ніби репетирувало фінальний концерт перед апокаліпсисом.

Даркус подивився на це різнокольорове божевілля і глибоко, втомлено зітхнув — так, ніби вже бачив подібне сто разів і знав, чим закінчиться.

— Глухасаар дає нам вибір. Як завжди.

— Забагато вибору, — поправила я. — Надто багато для нормальних людей. Це вже не вибір — це квест «вгадай правильні двері і не помри страшною смертю». Або помри смішною — теж варіант.

Ігнасія обережно підійшла до найближчих масивних дверей — темного дерева з срібними прожилками, що пульсували, як вени. Легенько торкнулася до них і прочинила буквально на сантиметр.

Ми всі втягнули повітря — бо раптом там хтось лежить… скелет з довгою історією, мумія з прокляттям, демон з поганим характером, або професор Таріол без сну та розуму…

А там — нічого.

Абсолютно порожня кімната з порожніми стінами, сірим пилом на підлозі й запахом старого паперу.

— Ну… — протягнула я, намагаючись знайти позитив. — Хоча б ніхто не вивалився на нас з криком. Це вже маленька перемога? Чи принаймні відсутність неприємних сюрпризів?

— Досить сумнівна перемога, — скептично зітхнув Даркус.

Наступні двері — те саме. Порожнеча і тиша, тільки легкий протяг, що пахне цвіллю й забутими спогадами.

Ще одні — порожньо, як у кишені студента перед стипендією. Ще… і ще… і знову те саме.

— Я відчуваю себе учасницею абсурдного шоу «Порожні кімнати та розбиті надії», — втомлено махнула я рукою. — Може, тут десь заховані злобні гноми з камерою, які знімають нашу агонію й потім викладуть на магічний аналог YouTube під назвою «Герої Академії проти Нудьги»?

— Хтось точно має дивне почуття гумору, — прошепотіла Ігнасія з легким тремтінням у голосі, але вже з ноткою посмішки.

— Так, і це явно не ти, рудко, — іронічно хмикнув Даркус.

Я зиркнула на нього найсуворішим поглядом базарної продавчині, яку намагаються обдурити на п’ять копійок.

— Пане сарказм і його величність самовпевненість, якщо ти зараз не знайдеш вихід, то будеш мати справу не з темрявою підземелля, а зі мною. А я, повір, страшніша за будь-яких демонів. Я можу продати тобі повітря за подвійну ціну й ще здачі не дам.

Даркус усміхнувся краєчком губ — так, тією самою посмішкою. Тією, що я відчула у грудях теплом. Обурливо. І прекрасно одночасно.

— Глухасааре! — вигукнула я в темряву, піднімаючи голову до стелі так, ніби там хтось сидів і спостерігав за нами з попкорном. — Ти часом не забув, що ми тут застрягли? Де наш обіцяний вихід?! Чи ти просто колекціонуєш дурнів для своєї галереї?

Темрява відповіла не відразу. Наче думала, розмірковувала. Ніби не насолоджувалася цим моментом нашого відчаю й легкої істерики.