11.

Чи варто розповідати, що наші з Ігнасією вуха скрутилися в трубочки, а шиї витягнулися, мов у двох конкурентних жирафів, які одночасно побачили щось неймовірно пікантне на сусідньому дереві? Мабуть, варто. Бо такого результату ми не очікували. Ба більше — такого ніхто б не передбачив, навіть якби мав підказку, шпаргалку, двоюрідного пророка, хрещеного ясновидця і цигана-екстрасенса на додачу.

Ми… нічого не чули.

Але бачили. О, ми бачили навіть дуже добре, адже звиклись з темрявою, яка тут була густою, як чорнило, але вже не сліпою — вона грала з нами в підглядки. Даркус розкриває свій зарозумілий рот — повільно, театрально, як актор, що готується до монологу в п’ятій дії трагедії.

Розкриває — і нічого.

Ні шелесту, ні виразного звуку, ні найменшого хрипу чи шепоту.

Глуха тиша, ніби хтось влив бетон між нами й його словами, а потім для надійності додав ще шар звукоізоляції, оббив м’яким оксамитом і повісив табличку «Не турбувати — йде сеанс глибокої душевної терапії».

— Ти… щось чуєш? — прошепотіла я до Ігнасії так тихо, ніби боялася порушити якесь стародавнє закляття тиші, за яке нас покарають вічним онімінням або, ще гірше, змусять слухати класичну музику вічно.

Її плечі ледь підскочили й впали, як у втомленій ляльки після довгого робочого дня в іграшковій крамниці. Руда коса хитнулася — заперечливо, безнадійно. Дівчина виглядала настільки виснаженою, що я мимоволі посунулася до неї ближче, раптом вона зараз розсиплеться на дрібні рудаві шматочки, як стара іграшка, яку забули полагодити.

— Так нечесно, — надула я губи, відчуваючи, як у грудях закипає знайоме обурення. — Коли ми свої таємниці вивалювали на повний зал — це було «чесно» і «правильно», а коли Даркус — то ми маємо мило дивитися, як він ворушить своїми саркастичними губами, ніби знімається в німому кіно?!

Ігнасія втомлено відкинулася на спинку крісла. Її голос став пласким, ледве живим, наче його розтирали в порошок.

— Але ж це… його таємниці, — видихнула вона. — Може, на краще, що ми їх не чуємо. Деякі речі… краще не знати. Особливо коли вони виходять із цієї нахабної посмішки.

На краще?

На краще?!

Я вже відкрила рота, щоб видати цілу промову про справедливість, базарну мораль і те, як Глухасаар явно грає в піддавки, коли саме тоді над Даркусом спалахнуло тьмяне світло — таке собі освітлення для людини, яка явно звикла перебувати в напівтемряві й напівправді. Воно зробило видимою його нахабну морду в легкій, напівлежачій позі психотерапевтичного пацієнта, який абсолютно не проти відвертості… якщо вона застосує когось іншого, а не його персону.

І… посмішка.

Та сама посмішка.

Зухвала, наче кіт, що з'їв не просто канарку, а цілу зграю канарок і тепер хизується цим.

Дратівлива, як камінець у черевику, що потрапив саме туди, де найчутливіше.

Та сама, через яку мені хочеться задушити його та одночасно обійняти і ніколи не відпускати, що дуже дивно, дуже тривожно і дуже… знайомо.

У відповідь я скрутила фігуру з трьох пальців, що на ринку називають «дулю». А дзуськи, не зійде тобі це так легко, красунчику з каштановими кучерями.

Даркус, не моргнувши, послав мені повітряний поцілунок — повільний, театральний, з усією драматургією бродвейської вистави. Навіть брови підняв — у стилі «ну що, базарна, заздриш?»

— Гад, — прошипіла я й висунула йому язика так далеко, що ледь не вивихнула щелепу.

Схоже, це його ще більше потішило. Посмішка стала ширшою, очі блиснули — і на мить, лише на мить, у його погляді промайнуло щось справжнє. Тепле. Майже ніжне. Ніби він сказав: «Дякую, що ти тут. Навіть коли лаєшся».

Я обхопила голову руками, намагаючись не дати емоціям захлеснути розум.

Ні, емоціонувати не буду. Не дам йому такого задоволення.

Це просто… невдалий час. Та й час тут узагалі якийсь дивний, химерний, з почуттям гумору в стилі чорного стендапу.

І невдала морда — хоча якщо чесно, морда у цього персонажа зовсім нічого. Навіть занадто нічого.

І невдалий чарівний придурок, що нічого не боїться, окрім самого себе й того, що ховається в найглибших куточках його душі.

— Ти бачила, Ігнасіє?.. — почала я, але відповіді не почула.

Повернулася — і світ ковзнув убік, наче підлога раптом стала з масла.

Серце пішло вниз, як камінь у воду. Або як моя надія на нормальний день без магічних дурниць.

Ігнасія спала.

Не просто спала — дрімала так глибоко, що навіть повіки не тремтіли і груди не здіймалися. Рука, яку я тримала, стала холодною, як мармур.

— За інших обставин ти б мені зараз снилася, — прошепотіла я сама до себе. — Але…

Щось було не так.

Я потяглася до її руки — і моя долоня пройшла крізь її силует.

Просто пройшла повз, наче дівчина була ілюзією чи голограмою.

— Ігнасіє?.. — голос тріснув, розколовся на дрібні осколки паніки.

Я зірвалася з крісла так швидко, що воно скрипнуло образливо й докірливо, наче я зрадила його м'якість та гостинність.

Підійшла ближче, намагаючись дихати рівно.

Дівчина сиділа на стільці, тихенько посопувала… але була напівпрозора. Наче її змило з реальності, як малюнок під дощем, залишивши лише привид, спогад про те, що вона тут була. Веснянки на носі ледь мерехтіли, руда коса — як слабке полум’я свічки на вітрі.

— Ігнасіє! — я трясла її крісло, хоча до неї самої торкнутися не могла, мої руки проходили крізь неї знову й знову. — Прокинься! Ти чуєш мене?!

Темрява навколо раптом наче згустилася, набрала форми — темного хижака, що чекає слушного моменту, щоб кинутися. Повітря стало важким, липким, наче патока з кошмарів.

— Даркуууус! — заверещала я так, що аж у власних вухах задзвеніло, а десь у підземеллі, напевно, відлетіла штукатурка. — Припиняй свою дурну терапію і іди сюди негайно!

І тут щось змінилося.

Світло.

Тонке, обережне, як перший ранок після нічного шторму, як надія після відчаю, почало просочуватися у приміщенні крізь невидимі тріщини в реальності.