10.

За дверима нас чекала вже очікувана темрява. Але цього разу вона зустріла нас не як порожнеча, а як живий хазяїн помешкання, що давно втомився від гостей і вже не приховує роздратування. Повітря стало густішим, важчим, ніби ми зробили крок не в кімнату, а в чужі легені — і тепер змушені були дихати разом з Глухасааром, вдихати його холодний, металевий подих, що осідав на язиці присмаком старого заліза й попелу.

Двері за нашими спинами грюкнули — не просто зачинилися, а вдарили так, що звук відбився в ребрах, ніби хтось ударив молотом по моїй грудній клітці. Ехо покотилося по залі, відбиваючись від стін, і повернулося до мене тихішим, майже переляканим — моїм власним голосом.

— Чудово, — вирвалося в мене, і я сама здивувалася, як тремтить слово. — І доки він з нас знущатиметься? Чи це тепер наша постійна прописка — «вічне перебування в темряві з видом на власні травми»?

Ехо ковтнуло мій голос і повернуло його назад — ще слабшим, ще наляканим. Приємний бонус: тепер я чула, як дриґотить власне серце — швидко, нерівно, ніби хотіло вистрибнути й утекти самостійно.

— Прошу, не лізьте наперед, — глухо озвався Даркус. Його темна постать вирізнялася на фоні ще темнішої тіні — висока, напружена, з плечима, що здавалися ширшими, ніж завжди. — Це моє покарання.

Він сказав це занадто рівно, надто холодно. Як людина, яка давно звикла брати удар на себе — не тому, що така шляхетна, а тому, що не вірить, що хтось прийде на підмогу. Або що ніхто не повинен приходити.

— Наче ми хочемо йти, — огризнулася я, але чомусь мій голос уже не звучав так упевнено, як хотілося. Сарказм тримався на чесному слові й чистому страху — тоненькій ниточці, що ось-ось порветься.

Ми з Ігнасією стояли позаду, тримаючись за руки так міцно, що кісточки скрипіли. Її долоня була холодна й липка, як скло, залишене в тумані. Моя — теж. Підземелля висмоктувало з нас усе: емоції, сили, навіть здатність мислити прямо. Здавалось, ще трохи — і думки почнуть заплутуватися у власні вузли, як мотузка, яку хтось безнадійно зав’язав.

Темрява попереду ворушилася, збиралася в щільніші згустки — ніби хтось невидимий ліпив із неї форми, ще не вирішивши, що саме: монстра, спогад чи просто біль. Я вже чекала чергової хвилі жахів — вогню, старості, криків, — коли раптом…

Перед нами, просто з повітря, опустилися стільці.

М’які. Охайні. Без пилу, без павутиння. Витончені, з вигнутими спинками й оббивкою кольору темного вина — ніби їх тільки-но витягли з якогось салону елітних інтер’єрів, а не з нутра підземного монстра, що любить жувати час на сніданок.

— Хтось може пояснити таку щедрість? — запитала я вже голосніше, але ноги, зрадницьки легкі, самі понесли мене вперед до цього… подарунка. Бо коли тебе годину пресують страхами, м’який стілець виглядає майже як диво. Майже як перепочинок.

— Ні, Фірко, — Ігнасія майже пискнула, її голос тоненько зірвався. — Це може бути пастка.

— Як і все тут, — зітхнула я, але вже опускалася на сидіння. Тканина прийняла мене м’яко, тепліше, ніж я очікувала. — Якщо й помирати, то хоча б сидячи. Не дозволю, щоб моя героїчна загибель виглядала невиховано. До того ж, якщо це пастка — то принаймні зручна.

Зухвалість у мені тільки росла. І, якщо бути чесною, це було не героїзмом, а панікою, замаскованою під гумор. Якщо я перестану жартувати — почну кричати. Або плакати. Або й те, й інше одночасно.

Даркус озирнувся на нас. Світла було мало — лише тьмяне сяйво рун на стінах, — але я знала його обличчя вже достатньо, щоб відчути: брови в нього зараз злетіли так високо, що майже торкнулися темряви. Подив. Невдоволення. І щось ще, глибше — тривога, ретельно захована під маскою «я надто крутий, щоб хвилюватися».

Він нічого не сказав. Лише розвернувся і рушив у центр кімнати — вперед, туди, де темрява щільніла найсильніше. Його постать здавалася ще вищою, ще самотнішою, і в мене в животі неприємно стиснулося.

«Це його покарання», — повторив мій мозок.

«Це його бій», — подумало серце.

«А ти, Фірко, все одно підеш за ним, навіть якщо він вас усіх виставить за двері», — додала моя вперта, абсолютно неадекватна частина.

Просто перед ним, ні з того ні з сього, з повітря матеріалізувалася софа. Низенька, з м’якими підлокітниками, обтягнута тканиною глибокого темно-синього кольору — майже затишна. Майже нормальна. Навіть пахла — ледь чутно — сандалом і старим деревом, ніби її щойно витягли з якогось забутого маєтку.

Саме це найбільше й насторожувало.

— Клянуся, — не витримала я, — це як на прийомі у психолога. Нам ще чайок принесуть із печеньками — й можна колективно травмуватися по графіку. Залишиться тільки м’яке освітлення й питання: «Як ви почуваєтеся, коли згадуєте свою маму?»

Сміх вирвався з мене занадто різко, нервово. Він прозвучав чужим — наче хтось інший сміявся моїм ротом. Темрява ковтнула цей звук, але в середині стало легше на півдиху.

— Що за… — вирвалося в Даркуса. Він зробив крок назад, відскакуючи від софи, як від отруйної змії. — Ні, — він різко виставив руки вперед, ніби міг відштовхнути саму ідею. — Ні-ні. Я не граю за чиїмись правилами.

І саме в цю мить почалося найгірше. Не монстри. Не вогонь. Не старіння.

Голос.

Він пролунал нізвідки — без напрямку, без джерела, просто… з усіх боків одразу. Глухий, старий, але не кволий. Такий, якого очікуєш від того, хто бачив народження перших зірок і перший невдалий жарт людства — і вже втомився від обох.

— Хлопче, — голос не квапився, смакуючи кожне слово, ніби пробував його на смак. — Твоє завдання — пройти тест на щирість.

Тиша впала так різко, що я навіть почула, як Ігнасія ковтає — голосно, перелякано.

Даркус завмер. Його плечі, зазвичай розслаблені у легкій нахабній позі, напружилися, ніби він отримав удар прямо в груди. Не фізично — глибше. Глибше, ніж будь-який меч чи закляття.

Я зловила себе на тому, що стискаю руку Ігнасії так, наче це наша остання ниточка з реальності.