9.3.

Ігнасія ступила вперед — маленька, тендітна, з рудим волоссям, що тепер здавалося тьмяним у цьому світлі, але з піднятою головою, ніби хтось усередині неї нарешті випрямив хребет. Руки тремтіли, але вже не від страху — від чогось глибшого, ніби накопичена роками лють нарешті знайшла вихід.

Камінь під її ногами спалахнув яскравіше — не золотим, а якимось холодним, металевим сяйвом, ніби стара лампа, що ось-ось згасне. Руна почала повільно обертатися — годинникова стрілка, що відраховує не секунди, а останні шанси, останні можливості виправити те, що ніколи не мало бути виправленим.

— Хто це? — запитала я, не в змозі відвести погляд від туману, що густішав перед нами.

— Ті, ким я не стала, — тихо відповіла Ігнасія. — І ті, ким не мали стати інші. Ті, чиї долі я… зсунула.

Голос часу заговорив знову, але тепер — іншим тоном. Не шепочучим, не спокушальним. Суддівським. Холодним, як протокол, що підписують перед стратою.

— Помилка. Порушення. Збій.

Кожне слово падало, наче удар молотка по ковадлу. Відлуння розкочувалося по залі, змушуючи руни на стінах тремтіти.

— О, чудово, — не стрималася я, склавши руки на грудях. — Навіть у підземеллі є бюрократи. Мабуть, у них тут ціла канцелярія: «Відділ з виправлення зайвих душ».

Ігнасія стиснула плечі, але не відступила. Її пальці стиснули край плаща так, що кісточки побіліли.

— Я народилася не в той день, — сказала вона, і слова її здавалися чужими, ніби вона повторювала вирок, який чула сотні разів у голові. — Не в той час. Провісники казали, що моя поява зсунула якусь лінію. Забрала чийсь шанс. Змінила чиюсь долю. Мені все життя казали, що я… помилка часу. Що мене не мало бути.

Мені захотілося вдарити когось. Бажано — того, хто це вигадав. Або всіх пророків одразу. Я вже відкрила рота, щоб видати щось гостре, але Даркус випередив.

— Час не робить помилок, — вперше різко втрутився він. Голос низький, майже гаркавий. — Люди — так. Пророки — запросто. Але не час. Він просто тече. А ви намагаєтеся його загнати в таблиці й графіки, а потім звинувачуєте дитину, коли щось не сходиться.

— Але він… — почала Ігнасія, і голос зірвався.

— Він голосно мовчав, поки тобі втовкмачували цю дурню, — перебила я. — Якби ти була справжньою помилкою, Глухасаар уже пожер би тебе на сніданок. А він тобі щось показує. Значить, ти йому потрібна. Значить, ти — не збій. Ти — змінна, яку ніхто не врахував.

Туман загойдався, ніби від подиху. У ньому проступив силует чоловіка. Високий, у довгій мантії з широкими рукавами. Контури розмиті, ніби намальовані водою, але в нахилі голови, у тому, як він тримав руки — спокійно, оцінююче, — було щось знайоме. Надто знайоме.

— Це… — я прикусила язика, бо боялася сказати вголос.

Ігнасія вдихнула різкіше, ніби хтось ударив її під дих.

— Він приходив до нас, коли я була мала, — прошепотіла вона. — Не часто. Дивився, як на задачу, що не зійшлася. Я не знала, хто він, але… у нього такі самі очі, як у професора Морвельда.

От і ще одна загадка до нашої колекції. Я відчула, як по спині пробігли мурашки — не від холоду, а від того, як швидко пазли починають складатися в щось моторошне.

Голос часу знову заговорив — зморщений, ніби стара шкіра.

— Неправильна. Зайва. Поза графіком. Поза розкладом.

— Як ковдра, що виганяє студентів із ліжка, — прошепотіла я. — Хоча без неї теж ніяк. Ти ж знаєш, Даркусе, як це — коли тебе вважають зайвим, а ти все одно лізеш під ковдру.

Ігнасія раптом розпрямила плечі. Повільно. Ніби хтось усередині неї нарешті відпустив ланцюг.

— Я не помилка, — сказала вона. Слова не були гучними, але відлуння вдарило по стінах так, що руни спалахнули яскравіше. — Я — наслідок. Наслідок чогось, що ви не врахували. Це не моя вина, що ваші пророцтва не врахували мене. Це ваша провина.

Тріщина під її ногами спочатку розширилася — наче час задумався, чи не проковтнути її за таку зухвалість. Повітря стало густішим, ніби хтось стиснув його в кулак. А потім тріщина почала стягуватися — повільно, неохоче, ніби Глухасаар зітхнув.

— Я не просилася в цей світ, — продовжила Ігнасія, і в її голосі вперше прозвучала справжня лють — тиха, але гостра, як лезо. — Але якщо вже я тут — я маю право бути. Ви — розбирайтесь зі своїми пророчими таблицями й календарями. Я — не ваша статистика. Я — людина. І якщо ви не вмієте рахувати людей, то це ваша проблема, а не моя.

Туман засвітився яскравіше. Обличчя в ньому — те, що нагадувало Морвельда, — розчинилося, наче хтось стер його зі старого пергаменту мокрою ганчіркою. Тріщина загоїлася повністю, залишивши після себе тонку, ледь помітну лінію — як шрам. Нагадування, але вже не вирок.

Ігнасія видихнула — довго, тремтяче. Її волосся ніби посвітлішало на тон, ніби повернуло частину вогню.

— Так… — протягнув Даркус, уважно дивлячись на неї. У його очах промайнуло щось схоже на повагу. — Здається, ми щойно стали свідками, як одна «помилка» послала до біса сам алгоритм всесвіту.

— Вітаю в клубі, — усміхнулася я, підійшовши ближче й легенько торкнувшись її руки. Пальці були холодними, але вже не тремтіли. — Тепер нас офіційно троє: сирота з базару, збій у системі й хлопець, якого час, мабуть, боїться більше, ніж ми.

— Ага, — хмикнув Даркус, склавши руки на грудях. — Бо час знає: якщо я зіп’юся, то вже ніхто не врятує світ від вашої компанії. Ви ж удвох здатні переписати історію за сніданком.

Спіральний циферблат урочисто загудів — низько, майже як дзвін, що кличе не до храму, а на останній іспит. Лінії на підлозі з’єдналися в одну — тонку, сріблясту стрічку, що потягнулася до протилежної стіни, де досі була лише темрява.

Тепер там з’явилися двері.

Високі, вузькі, обсипані рунами, що пульсували, ніби живі. І — гербом. Не королівським, не академічним. Чорний щит із срібною лінією, що ділила його навпіл, і химерним символом у центрі — перекреслена стріла, що нагадувала зламану часову вісь.