9.2.

Коло з датою, на якому я стояла, пішло тріщинами — не різко, не драматично, а повільно, ніби хтось невидимою голкою проштрикував скло, залишаючи за собою тонкі, але глибокі борозни. Кожна тріщина світилася м’яким, обманливо теплим світлом — золотавим, як спогади, що давно вицвіли. І в них відкривалися інші варіанти. Інші життя. Інші «я».

Я побачила себе маленькою в іншому місті, але не сиротою з базару. Себе за прилавком крамниці чарівних трав — батьки поруч, усміхнені, живі. Мама поправляє мені косу, тато показує, як правильно подрібнювати корінь мандрагори, щоб не отруїтися. Запах сушених квітів, теплий дим від жаровні, сміх — справжній, не той, що я видавлювала з себе, аби не розплакатися посеред ринку.

Потім інший образ: я в Академії, але вже не базарна дівка з вкраденими яблуками в кишенях. Донька відомих магів. Біла мантія, чиста, без плям від вуличного бруду. Професори кивають мені з повагою, а не з підозрою. Немає ночей під прилавком, немає голоду, немає жартів, якими я ховала сльози.

— Ти можеш позичити час у своєї ж долі, — прошепотів голос Глухасаара. Він звучав не загрозливо, а майже ніжно — як стара людина, що пропонує дитині цукерку. — Лише один стрибок. Зміниш одну мить — і все інше стане іншим. Вогонь не з’їсть їх. Вони житимуть. Ти житимеш… інакше. Без болю. Без шрамів. Без усього, що зробило тебе такою… гострою.

Каміння під ногами ледь просіло — ніби підлога сама підштовхувала мене вперед. Тріщини розширилися, світло стало яскравішим, манливим. Я відчула, як тіло тягнеться туди — мимоволі, як метелик до полум’я.

— Не йди, — голос Даркуса став низьким, глухим, майже чужим. Він ступив ближче, його пальці стиснули моє зап’ястя — міцно, боляче, але надійно. — Не смій.

— Це мої батьки! — розірвалося з мене — крик, а не слова. Голос тремтів, горло стисло. — Ти не розумієш!

— Розумію, — відказав він тихо, але так, що я відчула кожне слово, ніби воно вдарило в груди. — Більше, ніж ти думаєш.

Його очі дивилися прямо в мої. У них не було звичного сарказму, тільки щось глибоке, болісне, ніби він сам уже проходив цю пастку. Його великий палець мимоволі ковзнув по внутрішній стороні мого зап’ястя — короткий, заспокійливий рух, від якого серце на мить забилося рівніше.

— Якщо зміню минуле, — прохрипіла я, дивлячись на образи в тріщинах, — можливо, ми взагалі не зустрінемось. Ні ти, ні Академія, ні… — я ковтнула клубок у горлі. — Ні це все безумство. Ні твої нахабні посмішки, ні те, як ти рятуєш мене, коли я вже падаю.

Мені раптом стало фізично боляче від цієї думки. Ні ринку з його запахом свіжого хліба й брудних жартів. Ні моєї базарної зухвалості, якою я захищалася від світу. Ні Даркуса, який дратує, дратує, дратує — і водночас тримає, коли я готова впасти. Ні Ігнасії, яка тремтить, але чомусь усе ще тримається поруч.

— Ось бачиш, — тихо сказав він, не відпускаючи мою руку. — Ти вже думаєш не тільки про вогонь.

І в цю мить до нас долучився ще один голос — тихий, але чіткий, ніби хтось нарешті зібрався з силами.

— Якщо ти підеш, він… посивіє, — прошепотіла Ігнасія, вчепившись у мій рукав так міцно, що нігті вп’ялися в тканину. — Бачиш?

Я глянула вниз.

Тріщини в камені показували тепер не лише мене. Там з’явився силует Даркуса — один, другий, третій. На одному відображенні він стояв у порожній залі, старший, із гіркими очима. На іншому — взагалі не було ні його, ні мене, лише холодна, пуста Академія.

— Глухасаар не дає «і». Він дає «або», — сказала Ігнасія, і її голос тремтів, але в ньому з’явилася дивна твердість. — Або минуле, або ми.

Замало я прожила, щоб бути мудрою, але достатньо, щоб знати: будь-яка угода, де ти раптом отримуєш усе, чого хотів, — пахне або шахрайством, або дуже дорогою ціною.

Вогонь у колодязі затріщав голосніше — ніби обурювався. Я майже чула крик: свій дитячий, тітчин, чиїсь чужі, яких я навіть не знала. Запах диму знову вдарив у ніс — різкий, знайомий, болісний.

— Я не хочу більше жити вчорашнім, — сказала я раптом. Ні собі, ні їм — кудись углиб цього живого каменю. — Я вже там була. Дякую, не сподобалось.

Спіральний циферблат сіпнувся — різко, ніби від удару.

— Я хочу свій завтрашній день, — додала я, і в голосі нарешті з’явилася справжня сила. — Навіть якщо він з тобою, Глухасаар, твоїми пастками і… — я кинула бічний погляд на Даркуса, — і цим навіженим шатеном з нахабною посмішкою.

— Приємно, що мене включено в один список із древнім підземеллям, — сухо прокоментував він. Але в його очах щось спалахнуло — тепле й небезпечне водночас.

Камінь під ногами затремтів. Тріщини сходилися, загоювалися, як шрами, що нарешті відпускають. Вогонь у колодязі спершу розгорівся, а потім наче втягнувся у себе, згорнувшись до маленького вуглика. Образ дому потьмянів, батьківські силуети розчинилися в золотавих іскрах.

Боляче. Але вперше — не смертельно.

— Ти відмовляєшся, — констатував голос часу.
— Я вибираю, — виправила я. — Не відмовляюся. Я просто перестаю торгуватися за те, чого вже немає.

Під ногами спалахнуло нове коло. Не з датою — з руною. Її лінії нагадували спіраль, але обірвану — ніби хтось різко сказав: «Досить». Світло було не золотим, а сріблясто-білим, чистим, як перший сніг.

— Пройдено, — буркнув Даркус, і його плече ледь торкнулося мого — коротко, але так, що тепло розлилося по всьому тілу. — Одне випробування. Для протоколу: ти, базарна, щойно послала сам час.

— Зі мною так завжди, — зітхнула я. — Спочатку торгуюсь, потім шле всіх до біса моя совість.

І раптом я помітила: те сиве пасмо, яке з’явилося у мене біля скроні після попереднього ривка часу, ледь потемніло. Не до кінця, але… стало менш помітним.

Глухасаар, здається, теж умів дякувати. Просто робив це… дивно.

— Тепер моя черга, — тихо сказала Ігнасія.

Ми з Даркусом одночасно повернулися до неї.

Навколо рудої дівчини камінь почав світитися тьмяним, бляклим золотом — як стара монета, стерта тисячами рук. Руни на підлозі вистачило одного погляду на неї, щоб перестати тремтіти — як хижак, що нарешті придумав, як підповзти до здобичі. Повітря навколо неї стало густішим, ніби час згорнувся в щільний клубок і чекав.