9.1.

Троє молодих людей, авантюрних і не зовсім студентів, залишилися у страшному підземеллі. 

Якщо бути точнішою — я, Даркус і Ігнасія. Три одиниці, яких система чомусь не викинула з обігу. Ті, кого Глухасаар, мабуть, залишив «на десерт».

— Ну що ж, — протягнула я, намагаючись не дивитися на те місце, де щойно зникли Адель і Тайрон. — Мінус двоє. Офіційно ми — елітний загін дурнів.
— Ні, — поправив Даркус, його голос відбився від стін, як темний відгомін. — Ми — контрольна група. На нас Глухасаар тестує, скільки ще людської дурості витримає час.
— Гарна новина в тому, що ми точно перевищимо норму, — пробурмотіла я, обіймаючи руками себе за плечі. Холод просочувався навіть крізь магічну тканину мантії.

Ігнасія йшла поруч, тримаючись ближче до мене, як тінь, що боїться свого ж світла. Її руда коса знову набрала кольору, але в очах досі сидів той самий скляний жах.

— Вони… повернуться? — ледве чутно запитала вона.
— Якщо Глухасаар не з’їсть їхні его остаточно, — відповіла я. — Адель, як на мене, небагато втратить, якщо трішки посивіє.
— І ти після всього ще жартуєш, — прошепотіла Ігнасія, ледь помітна посмішка торкнулася її вуст. — Це… заспокоює.
— Не хвилюйся, — втрутився Даркус. — Якщо вона перестане жартувати, тоді й панікуй. Значить, або ми вже померли, або час зламався остаточно.

Ми рушили далі.

Коридор стягнувся навколо нас, як туго затягнутий пояс на чужому святі. Стіни дихали — я майже відчувала, як холодний камінь розширюється й стискається в такт нашим крокам. Срібні прожилки, що бігли по чорному каменю, вже не просто пульсували — вони утворювали химерні візерунки, схожі на спіралі, числа та пісочні годинники.

— Мені не подобається, куди все це веде, — пробурмотіла я.
— О, це взагалі чудовий знак, — відгукнувся Даркус. — Якщо тобі не подобається — значить, ми на правильному шляху.

Я скривилася, але промовчала. Бо десь в глибині грудей зароджувалося дивне відчуття: ми йшли не просто далі — ми йшли ближче… до чогось, що давно мене чекало.

Коридор раптом обірвався.

Перед нами відкрилася зала — велика, кругла, така, що дух перехоплює не лише від розміру, а й від того, що мозок відмовляється це приймати.

У центрі чорної кам’яної підлоги — колодязь. Глибокий, обкладений гладким каменем, з якого вихолоджувало так, що по шкірі пробігли мурахи. Над колодязем у повітрі висіла величезна проекція спірального циферблату — він не просто обертався, він переливався, змінював форму, перетворюючи цифри на руни, а руни — на пісочні годинники, які знову розсипалися на цифри.

На стінах, наче стародавні фрески, світилося те саме: години, хвилини, століття зливалися у дивний хоровод. Там, де мала б бути стеля, — лише темрява. Жива, густа, та сама, що дихала над усім Глухасааром.

— Ну все, — зітхнула я. — Ми у центрі всесвіту. Чи в центрі дурості.
— Вони тут тотожні, — тихо сказав Даркус, уважно оглядаючи залу.

Підлога теж була розмічена — колами, як від кидка камінця у воду. На кожному колі — дати. Одні — звичайні числа, інші — суміш цифр і рун. Деякі я інтуїтивно розуміла, а деякі — відчувала шкірою, як тихий біль.

Мені не сподобалося, як одна з дат — десь біля ближнього кола — змусила серце різко стиснутися.

— Ви це бачите? — запитала я, намагаючись зробити голос легшим, ніж мені було насправді.
— Так, — сказав Даркус. — І мене це також насторожує.

Ігнасія стояла ближче до стіни, стискуючи свої худі плечі.

— Що… це таке? — її голос зривався.
— Можливо, — протягнув Даркус, — це місцевий відділ повернення товару. Тільки замість товару — життя.

Я ковтнула. Бо в центрі спірального циферблату почало прояснюватися щось… інше. Немов у каламутну воду кинули промінь світла.

Я побачила вогонь.

Полум’я, яке я знала. Яке колись уже бачила.
Мій старий дім — той, що згадувався у спогадах, які щойно полізли з глибин Глухасаара. Кривий дах, маленьке вікно, знайомий перекошений ганок. І вогонь, що жадібно лизав дерево, пожирав кожну тріщину, кожну дошку.

— Ні, — вирвалося в мене. Стояти було важко. Ноги стали ватяними.

Колодязь, що досі був просто холодною дірою, наповнився відображенням цього полум’я. У глибині, наче на дні, відбивався мій минулий світ.

І — дві фігури. Чоловік і жінка, що кидалися всередині палаючого будинку. Їхні обриси були розмитими, але серце впізнало раніше, ніж мозок встиг отямитися.

— Веліар, — прошепотіла Ігнасія. — І Магдалена.
Я смикнулася.
— Звідки ти знаєш їхні імена?
Вона приклала руку до вуст, наче сказане вирвалося випадково. Її очі округлилися, але відповісти вона не встигла.

Темрява над нами ворухнулася. Спіральний циферблат почав обертатися швидше, а з його центру вирвався голос. Не людський, не зовсім магічний — щось середнє між шурхотом піску і шепотом грози.

— Фірастино, — звернувся він до мене. — Твій час — твій вибір.

Камінь під моїми ногами засвітився. Одна з дат спалахнула яскравішим світлом. Я прочитала її, хоча там були лише руни й якась суміш цифр. Це був той день. Коли все згоріло.

— Можеш повернутися, — шепотів Глухасаар моїми спогадами. — Можеш змінити мить. Врятувати їх. Врятувати себе.

Від колодязя потягнуло теплом — не пекучим, як вогонь, а затишним. Суміш запаху свіжого хліба, бузку і… чогось ще. Мені так ніколи й не довелося це мати, але я знала, як це має пахнути. Домом.

— Не слухай, — прохрипів Даркус, хапаючи мене за руку. Його пальці вп’ялися в моє зап’ястя. — Це пастка.
— Пастка, в якій мої батьки живі, — обізвалася я. Голос вийшов сиплим. — Дуже оригінальна пастка, тобі не здається?

Я дивилася на глибину колодязя і майже бачила себе — маленьку, з розпатланими чорними пасмами й великими очима-обсидіанами. Яку виносить із вогню чиєсь сильне плече. Або… вона сама вибігає. А батьки — за нею.

Можливість.

— Глухасаар не дає подарунків, — прошепотів Даркус, наближаючись ближче, так що я відчувала його подих на своїй щоці. — Він торгується гірше, ніж найжадібніший торговець на твоєму ринку. За будь-яку мить він забере більше, ніж дасть.