8.

Глухасаар не відпускав. Він не просто тримав — він повільно, з насолодою, просочувався в нас, як холодна вода крізь тріщини в камені. Кожна мить затягувала глибше в чарівний пісок, що витікав крізь пальці реальності, залишаючи за собою порожнечу й відлуння того, ким ми могли стати, але так і не стали. Пісок цей не був звичайним — він шепотів, коли торкався шкіри, ніби згадував наші імена, наші помилки, наші невисловлені обіцянки.

Ігнасію трусило, наче переполоханого кролика перед святковою вечерею. Її рудаве волосся, яке завжди горіло, як осіннє листя, потьмяніло до кольору старого іржавого заліза. Очі стали майже скляними — вона вже не дивилася на нас, а крізь нас, на щось жахливе й неминуче по той бік реальності.

— Нам потрібно постійно спілкуватися між собою, — сказала я, намагаючись звучати впевнено, хоч голос тремтів на кінцях. — Так ми розуміємо, що все ще тут, що ми ще живі. Ну, принаймні більш-менш.

— Багато хочеш, базарна, — фиркнула Адель, але її звичайний дзвінкий голос, схожий на срібний дзвіночок, став млявим, задушеним, ніби хтось обгорнув його товстим шаром бавовни.

Наші погляди — мій, Даркуса, Ігнасії — одночасно вп’ялися в неї. І в ту мить час ніби завмер.

Щелепа в мене відвисла. Даркус поруч застиг — його фірмова саркастична посмішка зникла, ніби її стерли ганчіркою. Навіть пісок перестав шелестіти.

Адель виглядала… зовсім інакше. Її розкішне світле волосся, яке завжди лежало ідеальними хвилями, тепер вкрилося павутинням сивини — безжиттєвим, сухим, як зимовий ранок у забутому богами місті. Худі аристократичні руки вкрилися глибокими зморшками, шкіра стала тонкою, пергаментною, ніби на неї натягнули костюм столітньої жінки. Блакитні очі, які завжди дивилися на світ зверхньо, тепер були затягнуті пеленою страху й непорозуміння.

— Що з нею? — нарешті прохрипів Тайрон, переводячи погляд з Адель на Даркуса, ніби той був експертом зі старіння принцес.

Наше мовчання не залишилося непоміченим красунею. Вона по черзі глянула на кожне з нас — і страх, який досі ховався за пихою, вирвався назовні.

— Що з вами? Ви наче побачили привида, — але голос став таким кволим, що дівчина почала здогадуватися, у чому справа.

Вона підняла руки вгору, і її обличчя ще більше спотворилося в гримасі, що була б огидною, якби не була такою жалюгідною.

— Не може бути… — прошепотіла вона, а потім голос зірвався на крик: — Це кінець! Я стара! Я потворна!

— Ну, потворною б я не назвав, — пробурмотів Даркус, намагаючись врятувати ситуацію своєю звичною байдужістю, хоча його пальці нервово стиснули руків’я меча. — Швидше… вінтажною. Антикварною красунею.

— Спробуй пожартувати, Адель, — серйозно промовив він, випрямляючись. — Знайди у цьому плюси. Хоча б той, що тепер тобі не треба здаватися мудрою — виглядаєш на своїх... скільки там? Сто років?

— Заткнись, Даркусе! — верещала принцеса, але паніка, що охопила її, погіршувала як психологічний, так і фізичний стан. Зморшки розмножилися на очах.

— Давайте пригадаємо слова Морвельда, — втрутилася я, намагаючись говорити впевнено. — Він казав, що помилка і зневіра — це старіння, але ми можемо її виправити. Треба просто... повірити? Ну, чи що там ті божевільні маги вигадують.

— Гаразд-гаразд, думайте швидше, що мені робити! — благала Адель, і в її голосі вперше за весь час нашого знайомства не було ні краплі зверхності.

Тайрон, цей самозакоханий павич у блискучих латах, несподівано ступив уперед. Навколо нього пісок закрутився в дивні спіралі — ніби саме Глухасаар вирішив трохи спостерігати за розвитком подій.

— Адель, — промовив він, і в його голосі не було звичного пихатого тону, — ти навіть у такому вигляді досі прекрасна.

У підземеллі трохи посвітлішало, і густа пелена диму почала розвіюватися, наче Глухасаар вирішив дати нам шанс. Або просто хотів краще роздивитися драму — з цим місцем ніколи не знаєш.

— Діє… — прошепотіла Ігнасія. Її волосся почало повертати яскравість, рудий колір пробивався крізь іржу.

Тайрон, на обличчі якого проступила щира ніжність (що було дивовижним видовищем для того, хто фактично милувався лише власним відображенням), взяв Адель за зморщену руку.

Нам відкрилася справді цікава картина. Наче образ старого тіла розчинявся, як весняний сніг під сонцем. Час, цей хитрий шахрай, почав відступати. Їхні погляди, спрямовані один на одного, зависли у миттєвості, що дихали вічністю.

— Ти так кажеш, бо хочеш сам омолодитися! — раптом вигукнула Адель, і її стара параноя пробудилася. — Ти використовуєш мене!

У ту ж мить пісок під нею розкрився — глибока вирва з піску, що затягувала її вниз, ніби Глухасаар вирішив: «Не віриш у любов — отримай реальність».

— Тримайся за мене! — Тайрон схопив блондинку за руку, яка вже майже до пояса занурилася в магічний пісок.

— Ні! Відпусти, бо теж постарієш! — кричала Адель, б’ючись у паніці.

— Нікуди я тебе не відпущу, — відповів він, і в його голосі була така впертість, що навіть я, цинічна базарна дівка, відчула тепло в грудях.

— Це або дуже романтично, або дуже тупо, — прокоментував Даркус, але навіть він не відводив погляду, плечі напружені.

Тайрон стиснув її обома руками, вперся ногами в пісок, присів — ніби боровся не з піском, а з самим Часом. Зморшки почали переходити на нього — з її рук на його, павутиння сивини оповило скроні, обличчя стало жорсткішим, мужнішим… старшим. Блиск його лат потьмянів, ніби хтось вимкнув світло в його очах.

Він таки витягнув її.

Адель залишилася старою — можливо, навіть старшою, ніж була мить тому. Тайрон сів на найближчий камінь, закрив обличчя рукою. Сиві пасма спадали на чоло. Він постарів років на десять, може, на п’ятнадцять. Але в його очах не було жалю — тільки спокій.

— Дурень, — прошепотіла Адель, але в голосі не було злості. Тільки подив, вдячність і щось глибше, чого вона сама ще не розуміла.

Тоді в одній зі стін повільно відчинився прохід. З нього полився стовп чистого білого світла — такого яскравого, що доводилося примружуватися. Ми всі кинулися до нього, як метелики, але невидима сила зупинила нас. Пропустила лише Тайрона й Адель.