7.

Глухасаар не мав дзеркал — він сам був дзеркалом. Найстрашнішим із усіх: не відображав обличчя, а витягав душу, показуючи те, що ти ховаєш навіть від себе.

Ледь ми ступили в наступну залу, повітря стало густим, як сироп зі страху, що осідав на шкірі липкою плівкою. Світло факелів розтягнулося в довгі, тремтячі тіні — ніби нерви перед іспитом, де на кону не оцінка, а саме життя. Темрява мала запах: холодний, металевий, з присмаком іржі й попелу століть. Вона обіймала плечі, повзла вздовж ніг, ніби жива істота, що обережно обмацує здобич, вирішуючи, з якого боку вкусити першим.

— Слухайте, — Даркус різко зупинив мене за лікоть. Його пальці стиснулися — коротко, але сильно. Жар від дотику пробіг по моїй ледь смаглявій шкірі, ніби іскра від кременю. Я відчула силу в його руці, і на мить це дало дивну впевненість. — Тут головне — не втягнутися. Бачитимемо те, що болить найбільше. Це пастка. Тримайтеся разом. Інакше час розірве вас на шматочки минулого — і не склеїть назад.

— Разом? — Адель скептично вигнула ідеальну брову, її світла коса з яскравою заколкою ледь здригнулася від протягу. — Разом із цим… зоопарком характерів? Я звикла до вишуканого товариства, а не до базарної колотнечі й самозакоханих принців у блискучих наколінниках.

— Так, — відповіла я, і сама здивувалася, як твердо це прозвучало. Мої обсидіанові очі блиснули золотими іскорками — ніби всередині щось спалахнуло. — Навіть із твоєю пихою. Вона нам стане в пригоді — як дорожній знак, який усі ігнорують, але він таки вказує правильний шлях.

Жартів ставало все менше, бо зі стін сочився холод, а світло факелів ковзало по рунах, що то змінювали форму, то гасли зовсім. Повітря було густим, як суп з паніки, а кожен подих здавався важким. Ми втратили відчуття часу. Може, йшли хвилину, може — годину. Ритм серця збивався, а думки ставали липкими, наче засмоктували в трясовину.

— Щось не так, — сказав Даркус, стискаючи рукоять меча. Його чорні очі були зосереджені, майже тваринно гострі. — Стіни рухаються. І це не просто ілюзія.

Тайрон, звісно, вирішив бути першим героєм. Його блискучі наколінники ледь не посковзнулися на слизькій підлозі, коли він нахилився до колодязя — темного провалля в центрі зали.

— А якщо просто подивитися всередину? — запитав він, злегка випнувши животик, ніби демонструючи його хоробрість. — Це ж просто дірка.

Камінь з його руки випав і впав у безодню. Жодного звуку.

— Може, не варто? — тихо прошепотіла Ігнасія, ховаючись ще глибше за моєю тендітною спиною. Її руда коса тремтіла, ніби полум'я на вітрі.

— Та перестань, — відмахнувся Тайрон. — Це просто темна…

Через секунду камінь вилетів назад — розпечений, мов шматок сонця, з шлейфом диму й іскор. Він влучив прямо в його блискучий шолом. Тайрон з вереском сів у пісок, ледь не перевернувши нагрудник. Його самозакоханість отримала перший, дуже гучний урок.

Я не втрималася — розсміялася. Золоті іскорки в моїх очах затанцювали весело, ніби забули про жах.

— Так, це просто дірка.. І, здається, з гарним почуттям гумору.

Даркус посміхнувся, але його чорні очі залишались напруженими, уважно скануючи простір.

— Це було попередження. Підземелля не пробачає легковажності. Воно любить повагу… і не любить блискучих понтів.

— А ще не пробачає самозакоханих, — буркнула я, дивлячись на Тайрона, який розтирав голову, намагаючись зберегти свою ідеальну зачіску під шоломом.

Після цього ми рухалися обережніше. Шепіт ставав гучнішим. У ньому було щось людське — наче самі години і дні нашого життя говорили з нами, намагаючись прорватися крізь завісу часу. Я відчула, як час дивиться на мене, пронизуючи мої обсидіанові очі. І дивиться не просто так — наче хоче щось згадати, витягти з глибин моєї пам’яті.

— Це місце мене знає, — прошепотіла я, і мій голос звучав дивно, наче належав не мені. Мої тонкі пальці стиснулися в кулаки.

Даркус поглянув — його чорні очі на мить потеплішали, а легкі кучері злегка здригнулися.

— Може, воно просто тебе боїться, базарна. Твоя гострота може відлякати навіть вічність.

Я посміхнулася, відчуваючи несподівану хвилю впевненості.

— І правильно робить.

Темрява відповіла нам тишею, що дихала. Але ця тиша була обманливою, бо попереду — ще зали, пастки, петлі й страхи, що чекали на нас.

А потім світ навколо мене розчинився. Хвиля спогадів накрила з головою. Запах горілого диму — різкий, що роз’їдає очі. Крик тітки, яка кликала на допомогу. Вогонь, що пожирав наш дім — стіни тріщали, як сухі кістки. Мої маленькі ручки тягнулися до чогось — марно. Я знову була тією дитиною серед неконтрольованого полум’я: безпорадною, зляканою, самотньою. Сльози котилися по щоках, смак попелу на язиці, жар обпікав шкіру. Тоненький дитячий плач — мій власний — рвав душу на шматки.

— Ні… не зараз… — прошепотіла я, але ноги вже підкошувалися, моє тендітне тіло тремтіло. Пам’ять хапала за руки липкими пальцями, і хто сказав, що минуле безпомічне? Воно б’є точніше за будь-яку зброю. Я кричала, відчуваючи, як біль минулого пронизує мене наскрізь. І впала, світ перетворився на калейдоскоп болю.

Крізь хаос і крики минулого почула голос Даркуса, що прорізав сон, як ніж, пробиваючись крізь завісу моїх спогадів, наче промінь світла:

— Фірко! Це не справжнє! Не дивись туди! Поглянь на мене! По вертайся!

Його сильні, теплі руки схопили мене, коли я вже майже зникла в полум'ї, яке обпікало душу. Він вирвав мене з того пекла, і світ навколо розчинився у тьмі, а потім знову зібрався в реальну залу Глухасаара. Моя ледь смаглява шкіра відчула дотик його міцних рук.

Коли я розплющила очі, він ніс мене на руках. Його темні кучері прилипли до чола від напруги, чорні очі світилися — рішучі, мов два вуглинки, що горіли в темряві. Я почувалася маленькою, тендітною і, на диво, захищеною.

— Більше так не роби, — пролунав його голос, що здивував не лише мене, а й, здається, його самого. Турбота? У Даркуса? Це було щось новеньке. Чи то моя уява розігралася на фоні стресу від перспективи Глухасаару.