6.

Кажуть, що темрява — це просто відсутність світла. Але в Глухасаарі темрява жила. Вона дихала, ворушилася, шепотіла нам на вухо, немов давня істота, що тисячоліттями чекала свіжої плоті, а тепер нарешті дочекалася свіжої крові, щоб пограти.

Ми стояли біля входу, де темрява Глухасаара поглинала навіть світло смолоскипів. Вогонь на них танцював нервово, ніби боявся згаснути остаточно. Професор Таріол Морвельд говорив повільно, урочисто, ніби начитував нам заповіт перед стратою. Його голос відлунював від стін, а очі — темні, блискучі — горіли дивною сумішшю наукової жадоби й майже мисливського задоволення.

— Тут усе підкоряється часовій магії, — він обвів нас поглядом, від якого хотілося інстинктивно відступити. — Помилишся — старієш на очах. Виправиш помилку — молодієш, але ціна завжди вища. Здасися — лабіринт поглине тебе, перетворить на вічну тінь, що блукає коридорами й повторює останній свій крик. Час тут — не просто плин. Це хижак.

Його погляд затримався на мені. Я відчула, як по спині пробігли крижані мурашки, а чорне волосся на потилиці ледь ворухнулося від протягу, що тягнувся з глибини. Мої обсидіанові очі мимоволі зустрілися з його — і на мить здалося, що він бачить крізь мене всю мою впертість, усі мої страхи, усі жарти, якими я їх ховаю.

— І пам’ятай, Фірастино, — його губи скривилися в тонкій усмішці, — жартами час не здолати. Він не любить глузувань. Але цінує щирість.

Язик уже схопився на якусь дотепність, яка б розрядила обстановку, але натомість я лише невпевнено кивнула. Тут сарказм міг стати останнім словом.

— Тобто, якщо я не впораюсь, мене просто з'їсть час? — все ж не втрималась я, піднявши брову та намагаючись зберегти хоч видимість спокою. Моє серце вже готувалося до виснажливого марафону.

— Це не «просто», — відповів Таріол, і його усмішка була холодною, мов лід. — Це епохально. Ти станеш частиною великої історії буття, Фірастино. Хіба це не чудово?

— Епохально, — пробурмотіла я, закотивши очі. — Вони ще й гумор у смерті знаходять. Мабуть, у них тут ціла академія чорного гумору.

Даркус, що стояв поруч і нависав наді мною своєю високою, широкоплечою фігурою, кинув на мене короткий, але дуже красномовний погляд. У його темних очах танцювали чортенята, а кут губ ледь піднявся — та сама нахабна посмішка, від якої в мене завжди одночасно хотілося його вдарити й… не вдарити.

— Не хвилюйся, базарна, — прошепотів він, нахилившись так близько, що я відчула тепло його подиху на скроні. — Тебе час, мабуть, навіть не переварить. Занадто гірка для його витонченого смаку.

Я різко повернулася до нього. Наші погляди зіткнулися — і на мить увесь Глухасаар, увесь жах і холод відступили. Залишилися тільки ми: я з прискореним диханням і він з цією проклятою посмішкою, яка завжди ховала більше, ніж показувала.

— Дуже дотепно, кучерявий, — відповіла я, демонстративно зітхнувши й склавши руки на грудях. — Сподіваюся, тебе зжеруть першим. Може, хоч тоді ти станеш трохи тихішим.

Він лише посміхнувся ширше — і в його очах блиснуло щось небезпечне, тепле, живе. Стіни Глухасаара ніби здригнулися від цієї посмішки. Чомусь у такі моменти наше «спілкування» з цим гордовитим красенем додавали мені внутрішньої впевненості. Як не дивно, але його присутність наче дарувала захист — хоча я скоріше вмерла б, ніж зізналася в цьому вголос.

Адель, світлоруса красуня з ідеальними аристократичними малюнками та блакитними очами, яскраво підведеними віями, навіть тут була у своєму красивому костюмі та зручних для підземелля черевичках. Вона фиркнула:

— Він що, фліртує? У такій ситуації?

— Це називається «механізм захисту психіки», — відповіла я, не відводячи погляду від Даркуса. — Але ти б не зрозуміла. У тебе ж інший захист — дзеркальце й запасна шпилька для волосся.

Тайрон, що хоч і одягнув шкіряний нагрудник, але не втримався від блискучих наколінників та підлокітників, скривився:

— Щоб мене зжували? Це ж треба мати такий поганий смак!

— Твій смак уже давно під питанням, — буркнув Даркус, не відводячи від мене погляду. — Подивися на ці наколінники.

Ми зробили крок уперед — і світ навколо змінився.

Темрява мала запах. Холодний, металевий, мов іржа часу. Вона тягнулася до нас, обіймала плечі, повзла вздовж ніг, ніби жива істота. Кожен подих лунав занадто високо, кожен крок — надто важко. Повітря стало густим, важким, немов ми дихали крізь спогади, що осідали на легенях.

Стіни Глухасаара були не просто кам’яними — вони були тканиною самого часу. Срібні прожилки вимірювали по чорному граніту, то згасаючи, то спалахуючи пульсуючим світлом, починаючи з нервового завершення величезного живого речовини. Руни проступали крізь камінь, змінювали форму, перетікали одну в одну — стародавню мову, що записувала кожну мить, кожен подих, кожну думку.

З-під склепінь долинав шепіт. То тихий, майже непомітний, то гучніший, наче незліченні голоси минулого та майбутнього переплетені між собою, обмінюючись таємницями, які не призначені для живих вух.

Підлога під ногами світилася блідим зеленим сяйвом, і коли ми ступали, каміння пульсувало, реагуючи на наші кроки, наче відраховуючи секунди нашого життя.

— Це місце... дихає, — прошепотіла Ігнасія, рудоволоса дівчина з полохливим поглядом, що вже ховалася за моєю спиною. Її руда коса нервово тремтіла, мов полум'я у вітрі. — Мені здається, воно нас чує.

— Воно не просто чує, — тихо промовив Даркус, оглядаючи стіни. — Воно нас оцінює. Вирішує, чи варті ми його часу.

— А я б хотів, щоб воно нас не було, — буркнув Тайрон, дивлячись на свої блискучі наколінники, що вже почали тьмяніти в цій темряві. Його злегка помітний тваринок здригнувся. — Ще трохи — і вони втратять блиск.

— Твої наколінники — найменше, що тут можна втратити блиск, — сказала я. — Отак і запишують у літописах: «Загинув героїчно, захищаючи свої понти».

Даркус хмикнув. Його усмішка була коротка, але щира — як промінь, що випадково пробився крізь темряву. Він знову подівся на мене, і в цьому погляді було щось тепле, що контрастувало з холодом підземелля.