4.

У кожній групі, як і в будь-якій частині спільноти, є свої лідери, свої бунтарі і свої жертви обставин. Але в Академії Кроноса усе це приправлене магією, гормонами й абсолютною відсутністю самоконтролю — немов у казані, де замість зілля вариться наш здоровий глузд.

Я тут уже місяць. І можу чесно сказати: вижити в Академії Часу — це як стояти під дощем, коли кожна крапля може виявитися вибухом, а кожен подих — початком нового виміру. Та що поробиш — коли ти сирота з базару, у тебе завжди є одна невидима мотивація, що горить усередині: довести, що живеш не дарма, що твоє місце тут не випадковість, а доля.

Ще зранку я прокинулась із дивним передчуттям, що цей день точно закінчиться катастрофою. Не просто маленькою неприємністю, а справжнім, епічним провалом, що увійде в аннали академічних легенд. І, як виявилося, я не помилилася.

Їдальня Академії була одним з тих місць, де все має побічний ефект від експериментів старшокурсників. Останні ж вважають за честь перетворити кожен прийом їжі на лотерею: чай — фарбує волосся в непередбачувані відтінки, суп — змінює голос на писклявий або басовитий, а пиріжки з яблуками — викликають непереборне бажання співати гімн Академії на весь голос. Минулого тижня Тайрон, наш пихатий аристократ, наївся їх і три години ходив коридором, декламуючи “Слава магам, владикам і хрономагії!” так, що, здавалося, стіни Академії вібрували в такт його пафосу.

— Як на мене, це не так уже й страшно, — сказав Даркус, коли я йому про це нагадала, з легким глузуванням у голосі. — Принаймні тоді він мовчав між куплетами, що вже було прогресом.

Тайрон, який, здається, мав вбудований радар на згадки про себе, почув це і гордо випростав плечі, його обличчя набуло виразу ображеної величі.

— Я просто відчував натхнення, Даркусе! Базарні створіння не розуміють справжнього мистецтва, істинної пристрасті до хрономагії!

— О, розуміють, — відповіла я, не втримавшись від шпильки, — Особливо коли воно тоне у власній пихатості, наче корабель у болоті.

Даркус пирснув. Адель закотила очі так, що ними можна було чистити люстри.

Саме в цей момент у залу увійшов він — професор Таріол Морвельд.
Мов тінь, що втратила терпіння. Його довге сріблясте волосся зібране стрічкою, мантія кольору нічної грози, а в руках — годинник без стрілок. І якось не хотілося питати, чому саме без стрілок.

— Час, — почав він тихо, але голос луною пройшовся по залі, — це найцінніший ресурс. Тож якщо хтось спізниться сьогодні на практику, я відніму у нього п’ять хвилин життя. Буквально.

Ми завмерли.

— Це... метафора? — обережно уточнив Даркус.

— Подивимось, — відповів професор і розчинився в тумані, як кадр із фільму жахів.

— Вампір часу, — прошепотів Тайрон, його голос був сповнений благоговійного жаху. — Кажу вам, він висмоктує роки замість крові.

— А може, просто старий буркотун, — хмикнула я, намагаючись приховати власне занепокоєння. — Але той, кого не хочеться роздратувати.

Даркус лише усміхнувся, його погляд ковзнув до мене, і в ньому я прочитала знайому іскру авантюризму.

— А ми, звісно, роздратуємо.

Аудиторія для практики виглядала, як храм, збудований для вшанування хаосу. Стеля — висока, підлога — у мозаїці часових символів, що, здавалося, рухалися, коли ти дивився на них занадто довго. Професор Морвельд стояв посеред зали, тримаючи годинник без стрілок, який, здавалося, насміхався над самим поняттям часу. Його срібне волосся виблискувало у променях сонця, що падали крізь вітражі, мов старовинні секрети, а коротка борідка робила його схожим на мудреця з давніх легенд. Проте коли він підняв голову — у його очах блиснуло щось живе, майже хиже. Наче він був не лише набагато молодший, ніж здавався, і кожне століття додавало йому лише досвіду. Він був як старий лев, який у будь-яку мить може випустити пазурі, якщо відчує загрозу.

— Сьогодні, — промовив він, водячи рукою в просторі, наче ліпив із повітря невидимі фігури, — ви навчитеся відчувати потоки часу. Не керувати ними, лише чути. Це різниця між музикантом-віртуозом, який грає симфонію, і дитиною, яка грюкає по барабану, сподіваючись на оплески. Плутати ці речі — помилка, яку ви можете допустити лише раз.

— А вдруге? — поцікавився Даркус, ледь піднявши брову.

— Вдруге ви вже не матимете можливості питати, — холодно відповів Морвельд.

Я глянула на нього. У його очах справді блиснуло щось... небезпечне. Не гнів, ні. Радше тиша перед бурею.

— Почнімо.

Даркус хмикнув, і його темні очі ковзнули в мій бік. Він покрутив пальцем біля скроні, і в його голосі, коли він прошепотів:

— Готуйся, Фірка, сьогодні хтось підірве Академію, — було не лише глузування, а й дивна, майже заразлива авантюрність. Його посмішка була такою широкою, що здавалося, ніби він уже бачив феєрверк.

— Головне, щоб це був не ти, — відповіла я з посмішкою, вдаючи, що зовсім не помічаю, як він уважно дивиться на мене, хоча серце зробило приємний кульбіт.

Коли магічна практика почалася, все пішло, як завжди, шкереберть, наче хтось кинув у годинниковий механізм жменю піску, від чого всі шестерні почали обертатися хаотично.

Тайрон, ясна річ, вирішив, що саме він має вразити професора.
— Дивіться і вчіться! — вигукнув він, і повітря довкола нього сповільнилося. Точніше, він сам сповільнився. До абсурду.
Його рухи стали такими повільними, що ми могли встигнути поставити чайник, випити чай і повернутися, перш ніж він закінчить свій жарт.

— О, ні... — простогнала Ігнасія, прикриваючи рот. — Він застряг у міжчасовій петлі!

— Принаймні тепер він не говоритиме швидше, ніж думає, — прошепотіла я.

Коли нарешті професор клацнув пальцями, і час повернув Тайронові нормальний ритм, той заволав:
— Це було епічно! Хтось записав?

— Так, — сказав Даркус сухо. — У кам’яну добу.

Адель тим часом стояла, як статуя, з піднятими руками, ніби збиралася виграти конкурс “Міс Божественне Селфі”, і тихо бурмотіла заклинання: