2.

Коли старий хитрий маг мене попереджував, що “перехід може бути трохи неприємним”, я, здається, зовсім не хотіла сприймати ці слова буквально. Максимум, на який я очікувала, було щось на зразок морської хвороби з ефектом захитування чи легкого запаморочення, як після тривалих танців на площі ринку. Але, Боги свідки, ніхто не казав, що твоє тіло може розірватися на дрібні шматочки і скластися назад, немов невдала вишивка на старій мішковині! Мене викручувало, як дрібні овочі у каструлі для варіння супу на величезному вогні, а кожен м'яз протестував та ціпенів, не бажаючи підкорятися цьому магічному божевіллю.

— Дихай, — голос Оріса долинув здалеку, крізь туман, що проникав у мій мозок.

— А що, на вашу думку, я зараз роблю?! — прошипіла я, тримаючись за голову і намагаючись зібрати власну свідомість докупи. В уяві я тримала образ — ні, не свій, а цього дивного мага, чиї брови, здавалося, мали власну гравітацію і могли би звести з розуму будь-кого.

Коли я нарешті розплющила очі, світ навколо вибухнув барвами — так різко й несподівано, що я на мить заплющила їх знову, вирішивши, що осліпла. Або померла. Або й те, й інше одразу.

Та ні — я все ще стояла на ногах.

Переді мною простягався ліс.

Принаймні, так я спробувала його назвати, спираючись на свій убогий, як виявилося, життєвий досвід, де «ліс» — це дерева, стежки, тінь і комарі. Але цей… цей не піддавався жодному знайомому визначенню.

Він світився.

Не яскраво й не сліпуче, а м’яко, глибоко, немов саме світло тут було живим і мало власний настрій. Кожен листок тремтів ніжним сяйвом, кожна квітка пульсувала кольором, як серце, що б’ється у власному ритмі. Навіть кора дерев здавалася прозорою, ніби під нею текло щось світле й тепле — мов рідке сонце. А повітря… повітря було густе від світла, наповнене мільйонами крихітних іскор, що повільно пливли, осідали на шкірі, волоссі, диханні.

Здавалося, сам світ дихав світлом, а його легенями були ці невидимі сяючі частинки. Я зробила крок — і земля під ногами відгукнулася тихим, майже музичним тоном. Немов я ступила не на ґрунт, а на струну. Серце в грудях стислося від захвату й страху водночас.

І саме тоді я побачила дивовижну споруду. Посеред цього мерехтливого, живого лісу височіла Академія. Велична. Неможлива. Незбагненна.

Вона не просто стояла — вона існувала, мовби порушуючи всі правила простору. Здавалося, її неможливо було охопити поглядом повністю: щойно я фокусувалася на одній частині, інша вислизала з поля зору, змінювала форму, віддалялася або наближалася. Архітектура була настільки химерною, що я не могла визначити, де починається одна епоха й закінчується інша.

Вона поєднувала все і нічого водночас.
Тут я бачила стрімкі шпилі, гідні древніх храмів, поряд — плавні лінії, немов витесані з часу, а далі — суворі геометричні форми, які виглядали так, ніби їх створили не руки, а думки. Здавалося, над цією спорудою працювали всі найкращі архітектори впродовж усієї історії, і кожен залишив у ній шматочок власного безумства.

Замість звичного входу переді мною здіймалися величезні кришталеві арки. Вони були прозорі й водночас багатошарові, мов застиглі хвилі світла. По їхній поверхні бігли символи — дивні, незнайомі, такі, що не хотіли бути прочитаними. Вони змінювалися щоразу, коли я кліпала очима, наче хтось невидимий грався з моїм сприйняттям або перевіряв, чи я взагалі здатна щось зрозуміти.

Кам’яна підлога під арками була встелена візерунками — не просто орнаментами, а цілими історіями, закрученими у спіралі, вузли й ламані лінії. Вони повільно рухалися, ледь помітно, ніби живі. А над усім цим здіймалися колосальні колони, такі високі, що я не бачила їхніх верхівок. Їх підсвічували магічні світильники, які зависали в повітрі без жодного дроту, без опори, без натяку на людську кмітливість — просто тому, що так було потрібно.

Я стояла, затамувавши подих, відчуваючи себе маленькою, випадковою й абсолютно недоречною істотою серед цієї величі.

— Ого… — вирвалося в мене пошепки.

Я зробила крок уперед — і тут же мало не врізалася в статую.
Рудий дракон, витесаний з каменю, застиг у позі готовності до стрибка. Його морда була перекошена таким злим і презирливим виразом, що я інстинктивно відступила на пів кроку назад. Навіть у кам’яній іпостасі він здавався небезпечнішим за будь-якого ринкового торговця, який дізнався, що ти не маєш решти.

— Ну й привітання… — пробурмотіла я, дивлячись йому просто в кам’яні очі.

І десь глибоко всередині мене зародилася думка:
якщо це лише вхід, то що ж тоді чекає далі?

Оріс з’явився поруч настільки раптово, що я здригнулася, хоча ще кілька секунд тому він стояв просто навпроти мене. Не підійшов, не обійшов, не вийшов з-за дерева — просто був, ніби простір вирішив переставити його з місця на місце без мого дозволу.

Він неспішно пройшов крізь тінь — і я готова була поклястися, що тінь на мить стала густішою, мов вода, — а тоді легенько поплескав мене по плечу. Дотик виявився несподівано теплим і… заспокійливим. Наче хтось ненав’язливо нагадав: ти ще жива, і це вже добре.

— Вітаю, — промовив він.

Його голос тепер звучав інакше. Чітко. Впевнено. Без тієї ринкової звичності, яка змушувала сумніватися у власному слуху.