1.

Мене звати Фірастина, для друзів — можна просто Фірка..

Правда, з друзями поки що не склалося. Принаймні до сьогодні. Але, як кажуть, усе попереду. Я це відчуваю — щось таке вже дихає мені в потилицю, настирливо і без дозволу. І мені чомусь здається, що відмахнутися від нього не вийде.

І якщо ти коли-небудь бачив на базарі дівчину з чорним, як воронове крило, волоссям, що спадало до пояса, і очима, які відбивали світло золотим обсидіаном, — то, можливо, це була я. А можливо, просто темна пляма у твоїй пам’яті, що утворилася від надмірної кількості сонця, галасу й чужих голосів. Базар має таку властивість — залишати після себе сліди не лише на гаманці, а й у голові.

Розповім про себе, хоча мене ніхто й не питав. Я народилася у світі, де магія вважалася чимось на кшталт розкоші. Про неї говорили багато, із захватом і страхом, але по-справжньому розуміли — одиниці. У нашому селищі люди вірили не лише в богів, а й у власні мозолі. Бо мозолі — річ реальна й відчутна, а все інше, на їхню думку, вигадки ледарів, у яких забагато вільного часу й замало совісті.

Батьків своїх я не пам’ятала. Лише імена дісталися мені у спадок — мов старі легенди, припорошені попелом.

Веліар і Магдалена.

Казали, що вони загинули під час пожежі, коли я була ще немовлям. Я ніколи не розпитувала подробиць. По-перше, не було в кого. По-друге, сентименти — розкіш для тих, кого годує любов, а не черствий хліб із ринку. Коли твоє дитинство пахне пилом, потом і кислими яблуками, почуття з часом теж тверднуть. Як той хліб — їстівний, але без смаку

Жила я при старій тітці, яка колись торгувала тканинами, а згодом — власною буркотливістю. Вона часто повторювала, що «світ не любить тих, хто мріє».

Тому я, звісно ж, мріяла. З особливим завзяттям і навіть зухвалістю. Уявляла світи, де яблука літають самі, а люди не торгуються за кожну мідну монету, ніби від цього залежить доля Всесвіту.
Кожного дня я вставала ще до сходу сонця, несла важкі кошики з овочами та фруктами на ринок, торгувалася з хижими покупцями, що намагалися вичавити останню копійку, і слухала плітки, які розповзалися, мов дим над багаттям. Так я набиралася життєвого досвіду, тут я вчилася, росла, працювала і відпочивала. Іноді мені здавалося, що ринок знає про життя більше, ніж будь-який мудрець. Тут повітря насичувалося ароматами поту, брехнею і часом — таким старим, як пісок, що аж потріскував на зубах.

Усе змінилося того дня, коли я вирішила продати крадені яблука біля фонтану. Не тому, що місце було особливо гарне — просто сонце туди падало так вдало, що мої яблука здавалися золотими, а я любила, коли люди дивляться на них, милуються і, можливо, купують. Це було моє маленьке, хитре диво.

Він з’явився раптово, наче був тут завжди, а не прийшов звідкись. Високий, худорлявий, у темному плащі, який, здавалось, не просто приховував його фігуру, а ковтав світло навколо, залишаючи за собою лише загадкову тінь. Його обличчя було блідим, виточеним, як стара скульптура, але очі — живими. І водночас глибокими, як ті колодязі, куди краще не зазирати без мотузки, бо хтозна, що там на дні.

— Скільки коштують яблука? — запитав він, і навіть його голос звучав… неправильно. Не лячно, ні. Просто — ніби луна з іншого місця, звідкись з-за меж цього ринку, цього світу.

— Якщо пан купить одне — п’ять срібляків. Якщо десять — по чотири, — я посміхнулася, як навчала стара тітка. “Посмішка — найкращий інструмент у торгівлі”, — повторювала вона, і я вірила, що це працює.

Він кивнув, його погляд ковзнув по моїх яблуках, а потім затримався на мені. Купив десять. Але не пішов.

— У тебе дивні очі, дівчино.

— Це тому, що я мало сплю, — буркнула я, відчуваючи, як щоки починають горіти. — Або тому, що світ зазирає мені в душу без дозволу.

Він тихо засміявся, і цей сміх був несподівано м'яким, наче шелест осіннього листя.

— Смілива. Такі рідко виживають, — промовив він, і в його голосі прозвучало щось, що змусило мене відчути легкий холодок.

Я вже зібралася відповісти щось різке, щось про те, що я не збираюся нікому догоджати, але він простягнув мені руку.

— Моє ім’я — Оріс. І я маю до тебе пропозицію.

Мій погляд автоматично опустився на його долоню. Тонкі пальці, подряпані, але впевнені, з довгими нігтями, що здавалися гострими. Так беруть не хліб, а долю.

— Пропозицію? Ви що, купити хочете все моє життя оптом? — з моїх вуст вилетіла звична ринкова дотепність.

— Не зовсім, — його губи ледь ворухнулись у ледь помітній посмішці. — Лише кілька років.

І він пояснив. Про академію, де вчать магії, про телепорти, про “випадкові збіги”, яких, мовляв, не буває. І про те, що я “резоную” з потоками часу, наче струна, що вібрує в унісон з вічністю.

Я слухала і думала: мабуть, цей чоловік збожеволів. Або я занадто довго стояла на сонці. Але потім він підняв палець — і яблука на моєму прилавку зависли в повітрі, обертаючись навколо нас, немов маленькі сонця, що танцюють у невагомості. Вони мерехтіли, випромінюючи золотаве сяйво, і в їхньому танці відчувалася непереборна сила.

Кілька секунд, а може й хвилин, здається, не дихала, а моє серце, яке, як я думала, давно затверділо, забилося, мов навіжене.

— Хочеш навчитися такого? — запитав він тихо, і його голос тепер звучав не як луна, а як обіцянка.

І тоді я зрозуміла: ось він, мій шанс. Той самий момент, про який я мріяла, наперекір тітчиним настановам.

Або я залишуся на ринку й помру з черствим серцем, що ніколи не знало ні справжнього життя, ні реального дива.

Або кинуся в невідоме — і, можливо, знайду себе, свою магію, своє призначення.

Я впевнено простягнула руку і підморгнула.

— Позич мені часу, маг.