9-11 глави

ГЛАВА9
 Звук цоркання ложки. Анна поворухнулася. Давно вона не чула такого звуку, тому вирішила, що це сон. Легенький запах диму з якимись прянними запахами, наче після церковної служби, не давав їй знову заснути. Анна відчула сильну спрагу. Її повіки були наче два тягарі, які намагалися потонути в її обличчі. Зібравшись з силами Анна всежтаки розплющила очі. Заспаним поглядом вона оглянула усе навколо.
 "Я ще сплю.- подумала Анна". Вона знову закрила повіки, але знову цей звук цоркання ложки розбудив її в друге. Анна широко розплющила очі. Вона зрозуміла, що не спить. Анна лежала на дивані, в якійсь кімнаті. Кімната була великою, стіни увішані картинами і портретами, великі вікна були десь метрів зо 2 заввишки і тягнулися майже від самої підлоги. Анна намагалася піднятися, та біль в шиї не дав цього зробити.
 - Вже прокинулась?- чоловічий голос пролунав ззаду Анни і гудів ехом в її голові. Вона думала, що сказати, як себе повести . Кароокими очима на Анну дивився молодий чоловік. Спогаду про вчорашню ніч налетіли усі одразу. Це був він. Анна впізнала того молодика з мечем. Високий, з темним волоссям, мужньо статурою і проникливим поглядом, чоловік дивився на Анну.- Ей! Заснула?- ще раз сказав чоловік, а Анна наче в третє прокинулась.
 -Що трапилося?- Анні ледь вдавалося вимовляти слова.- Де я? Хто ви?
 -Значить прокинулася. На ось випий, це допоможе.- чоловік протягнув Анні склянку з якимось трав'яний напоєм.
 - Що це?- запитала Анна, дивуючись своєму хриплому голосу.
 - Пий. Ліки. Зменшить біль.- з легкою усмішкою на обличчі чоловік ще раз подав склянку Анні.
 - Ні, не треба.- сказала Анна різким голосом. Цього разу голос практично був ідентичним її справжньому. Усмішка з обличчя чоловіка зникла. Він уміло схопив голову Анни і напоїв її трав'яний напоєм.  Анна відбивалася, та всеж трішки ковтнула теплого напою. В середині Анни, наче особисте сонце, щось тепле розсіюватися по тілу. Біль зменшився. Від гіркоти напою Анна закашлялась.- Що це?
 - Я ж сказав ліки.- відповів чоловік навіть не дивлячись на Анну і підійшов до великого дерев'яного столу. Анна почала чіткіше мислити. Вона поглянула на себе. На ній була чоловіча футболка.
 - Чому на мені чужа футболка?- сказала Анна, та чоловік повернутий спиною, мовчав.- Я запитала. Чому на мені чужа футболка?!-грізним голосом викрикнула Анна. Чоловік тихо засміявся.-Що смішного?
- Тебе тільки це цікавить?- не повертаючись до Анни відповів чоловік.
- Не тільки це.- сказала Анна.- Де я, і що відбувається?- промовила вона як найбільш спокійніше, та її руки трусило від хвилювання. Але чоловік не повертався до неї обличчям. Анну це розізлило. Вона піднялась на ноги, швидко підійшла до чоловіка і повернула за його за плече, яке наче було висічене з каменю.- Я не раз запитала. Але спитаю  ще. Де я, і що відбувається?!-промовила Анна. Чоловік подивився на неї холодним проникливим поглядом і в невеликий імпульс страху пробіг по її шкірі, та Анна не відвела очей.
 -Твоя сорочка ось там.- сказав чоловік і показуючи Анні на стілець. Анна розвернулась  йти до стільця. Проходячи повз одну з стін, на якій були полиці з срібними кухлями ,вазами та ще якимось непотребом, Анна помітила власне відображення. На її шиї був шматок бинта приклеїного лейкопластирем до тіла. Анна зупинилася, підійшла до одної з ваз , і хотіла відклеїти повязку.- Я б не радив цього робити.- пролунав голос чоловіка, наче грім в ясну погоду.
 Анна не розуміла, що відбувається. Її спогади говорили одне, а логіка - інше. Анна помітила на стільці свою сорочку. Вона ривком кинулася до неї. Її сорочки була вже не білого кольору, а вся покрита буро-червоними плямами. Зіниці Анни збільшилися. Той хто вчора напав на неї зміг випити ледь не всю її кров. З її шиї. Його власними зубами, схожими на гострі ножі.
 "Хто вони? Як таке можливе?-говорила подумки собі Анна". Вона знала десь в середині правду, та не хотіла в неї вірити. Вона пам'ятала, як рухався в бою цей чоловік, як рухався нападник. Меч, порох, відрубана голова. Усе було настільки реальним і водночас неможливим.
 Анна відчула страх. Вона подумала, що їй треба тікати з цього дому. Вона придивилася навколо і її погляду трапилися привідчинені двері. "1,2,3-сказала подумки Анна і побігла до дверей". Вона ривком вибігли з них. Коридори, переходи, зали, сходи. Вона швидко збігла з третього на перший поверх будинку. Ось вихід, вона його бачить. Та раптом великі вхідні, покриті глянцовим лаком, дерев'яні двері, з іншого боку, хтось почав відкривати. Здавалося що серце Анни на мить зупинило своє тріпотіння. І тут сильні руки, наче морська хвиля, охопили Анну. Чоловік, який напоїв її цілющим напоєм, швидко відвів її в інший коридор, притис до стіни, та закрив її рот рукою. 
 - Тшш.- тихо промовив кароокий чоловік. Він дивився на Анну своїми очима, а сонце пробивалося крізь вітражне вікно і робило його погляд теплим та приємним. Анна відчула, що він її не скривдить.
 "Захотів убити - убив вже б давно. Але від кого він мене ховає?- думала Анна з відчуттям тривоги всередині ". 
 Вони дивилися одне на одного. Чоловік потихеньку почав відпускати Анну і забрав руку з її рота. Двері відчинилися. Якісь люди пройшли , про щось говорячи. Чоловік почекав поки усі звуки зтихнуть. Тоді взяв за руку Анну ,і сказав:
 - Ходи. Там безпечніше.- Анна забрала свою руку від його і пішла вперед. Вона піднімалася сходами, один коридор, інший, а далі вона не пам'ятала куди йти, тому зупинилася. Та чоловік, не гаючи часу , пішов вперед. Анна слідом.
 - Що відбувається?! Ти можеш пояснити?!- швидко заходячи  в кімнату, сказала Анна.
 - Вже на ти. Хмм.- смішковито  промовив чоловік. Анну це розізлило. Вона підійшла до нього і схопила за руку. Один бойовий прийом, інший, та чоловік зміг ухилитися. Вони боролися, та Анна ледь рухалась. Чоловік схопив Анну ззаду і тримав однією рукою її руку, іншою - її плечі і шию.- Можливо заспокоїшся нарешті?
 -Не заспокоюсь! - сказала Анна і кинула чоловіка на підлогу. Потім вона схопила склянку зі столу, розбила її , і намагалася користуватися нею, як зброєю. Чоловік намагався заспокоїти Анну. Раптом у Анни перед очима все поплило, руки і ноги ослабли, і вона відчула що падає. Склянка впала на підлогу, а чоловік швидко підбіг до Анни і схопив її перед самим падінням. Вони зустрілися такими знайомими поглядами, що здавалося знають одне одного вічність. Чоловік відвернув погляд, підняв Анну і поклав на диван.
 - Тобі треба відпочити.- сказав чоловік, та Анна практично нічого не бачила, сон був занадто сильним навіть для неї.