6-8 глави

ГЛАВА 6
 Сутеніє. Весняне небо затягнулося хмарами. Я їду в авто. Усе в моїй голові сплуталося. 
 Чому до бабусі? Вона єдина рідна людина, яка є в мене, яка ще жива. Після смерті матері у неї стався інсульт, вона втратила здатність говорити , але очі, очі тіж самі.
 Ким я була, і ким є зараз? Я закрилася в собі. Я стала зовсім іншою. Я стала жорсткішою і практично нікому не відкриваю думки і власну душу. Це назавжди чи ні?
 Мене розривають думки. Одна частина мене говорить"дій професіонально, не піддавався не логічному  мисленню"; інша" але твоє чуття тобі кричить:щось не так!."
 Але, які вампіри? Хіба дитячі страшилки можуть існувати? 
 Я детектив. Я розплутувала тяжкі злочини за тиждень-два, коли над ними сиділи інші місяцями. Я сержант  поліції. Я чиню , як говорить закон. 
 Чому жах з минулого нагадав про себе? Чи це можливо тільки моя уява зіграла зі мною злий жарт?
 Але ні. Я мушу вірити тверезому мисленню. Я маю зібрати усі докази, щоб знайти правду. А якщо я її знайду? Якщо докопаюся до істини? Що тоді?
 Так, геть неспокій. Я біля медичного центру, в якому лежить моя бабуся. Вдих , видих. Спокійно. Сонце, яке заходило за обрій, виглянуло зза хмар. Його теплі обійми надали мені сил. Це дивно, набиратися сил від проміння сонця, але це дійсно так.
 Я заходжу в медичний центр. Мене зустрічає одна з медсестер, записує мій візит. Я йду наче в тумані по сходах на 2 поверх. Палата моєї бабусі. Через вікно я бачу її, напів-лежачу на ліжку. Вона щось читала. Я б довго ще так дивилася на неї, адже вона єдина рідна людина, рідна кров, хоч вона і не може нічого сказати , але вона мене чує. Бабуся побачила мене і помахала мені рукою. Я усміхнулася їй і ввійшла в палату.
 Палата не була б схожою на звичайну лікарняну палату, якби не декілька медичних  приладів в кутку. Усе всередині було в приємних тонах, під стіною знаходився диван з м'якими подушечками, на столі стояла ваза з букетом бузку. Я обожнювала  цей запах, запах квітневого бузку, він змушував згадувати мене хороші миттєвості мого життя, а також нагадував ким я була.
 Я підійшла до бабусі Ярини. Вона відклала книгу вбік. Її старі руки чекали моїх обіймів. Її зморшкувате обличчя намагалося висловити якусь емоції, хоча це було неможливо. Її очі були її очима. Світло-блакитні, сповнені жалю, радості бачити мене, болю якого вона пережила за своє життя, очі лагідно дивилися на мене. Я дивилася на Ярину, намагалася запамятати  усе. Дивний комок зтискав моє горло. Я не витримала і кинулася зі сльозами в обійми бабусі.
 Навіщо я плачу? Я не така. Я не можу бути такою мягкосердою.
 Бабуся поклала мені свою теплу руку на голову. Вона наче хотіла забрати частину болю і мого смутку. Її запах, її дихання, її серцебиття. Це не описати словами, просто потрібно відчути. Це багато чого коштує, коли є людина, яка любить тебе і яку любиш ти.
 Бабуся написала  на папері , ломленим знаком:"?".
 Я розповіла їй, що я заплуталась, що трапилася справа, яка вибила мене з життєвої колії. За маму я мовчала, не хочу нашкодити бабусі.
 Я багато ще що говорила їй, а дивлячись у її очі наче бачила відповідь.
 Бабуся взяла папір і написала, ламаними буквами:"Початок".
 Я зрозуміла, що вона хотіла сказати:" Якщо ти залутався зараз, вернись до початку". Її улюблений вислів.
 А це думка. Раптом мені прийшла в голову ідея. Я сказала бабусі Ярині, що маю йти, поцілувала її в чоло , пішла до дверей, поглянула ще раз на неї і вийшла.
 Вийшовши з медцентру я наче відчувала прилив сил, нові ідеї. Мене переповнювали впевненість і сміливість. Я сіла в авто. Сонце вже давно зайшло. Стоянку освітлювали тільки  декілька вуличних ліхтарів. Я подивилися в лобове скло авто. Між капотом і склом щось лежало. Я вийшла з авто. Наблизилася забрати те щось зі скла. Моя рука спинилася. Це був невеличкий лист паперу, складений навпіл. 
 Серце билося сильніше, але я була змушена відкрити листок.
 На аркуші паперу  чорним чорнилом було написано:"Перестань  шукати."
 Це вбивця. Це точно він. Він знає, що я напала на його слід. Це його страх, чи попередження мені? Злість переповнювали мене. Але я повинна заспокоїтись. Я зможу знайти відповіді, я знайду його , де б він не був. І вже знаю з чого почати.

ГЛАВА 7
 Анна поїхала до дому. Вона намагалася заснути, поїсти, зробити усе по правилах. Її переповнювали відчуття, що вона мала продумати все: усі ходи, як вбивці так і власні. Закон і логіка. Ніяких вампірів і чогось потобічного. Усе раціонально.
 Анна ледь дочекалась світанку. 06:00, а вона вже їхала у відділок. Вона хотіла відкинути усі інші справи, детально вивчала все. Усі 8 справ, справу матері справу убитої дівчини Анна перечитала по декілька разів. Вона не могла нічого з собою вдіяти, адже ось вона ,відповідь.
 "Якщо ти залутався зараз, вернись до початку". Анна згадала слова бабусі. 
 Початок. Усі злочини хтось скоює, в усіх злочинах є потерпілий і злочинець, і в усіх злочинах є місце злочину. Місце. 
 Анна вирішила діяти. Вона записала адреса 3 злочинів, які трапились у місті, а також адресу зі справи про убиту дівчину.
 09:00. Луїза, як завжди принесла подрузі круасани і латте. Але напарниці вже не було на робочому місці. Анна вже їхала на першу адресу. Вона шукала  все: сліди крові, розбите  скло, потряпини, бодай щось.
 Усі три адреси були різними в назвах вулиць, але їх дещо обєднувало- ніяких доказів. Навіть після певного часу, місця злочинів ніяк не змінилися. Анні це виявилось підозрілим. Вона поїхала перевірити місце вбивства дівчини, але і там нічого не змінилося. Усе ніби застигло у часі.
 Анна провела у пошуках цілий день. Вона шукала бодай щось, склала в своїй голові усі можливі перебіги подій. Усе наче було заплановане для людського ока, буквально все. Анна навіть виходила на дах кафе. Але усе марно. Тоді вона зрозуміла, що є ще дещо, ще один початок однієї справи. Її нічний жах. Її страх. Її морок. Справа її матері.
 Анна довго вагалися, чи їхати їй на місце їхнього з мамою кафе. Сонце сідало, Анна вирішила діяти. Їй набридло весь час чекати. Вона сіла в авто і поїхала на ньому на зустріч власним страхам.
 Анна поїхала центральною дорогою. Біля повороту до кафе вона зупинилася. Серце билося все сильніше, а спогади надходили все більше. Анна вийшла з авто і попрямувала до свого кафе.
 Перед очима Анни постала знайома будівля, яка в плині часу занепала, покрилвася де-не-де павутиною, та пліснявою. Від знайомого кафе мало що залишилось, будівля стала притулком для бездомних тварин. Від зручної стоянки практично нічого не залишилось, а такий затишний двір, з столиками та стільцями, перетворився на заросшу,травою, землю.
 Анна наче згадала своє колишнє життя. Їй ставало боляче від спогадів. Але біль за правду, яку вона не знала, був набагато сильнішим.
 Анна сіла на сходинки кафе і чекала чогось, чи можливо когось. З лісових хащів вибігли декілька кішок. Анні згадалася Матильда. Вона згадала, як виносила цій бездомних кішці їжу, і як вони, з мамою, обрали ім'я для того кошеняти.
 22:00. Анна сиділа далі. Вона витягла  пістолет і тримала його в руках. Вона відчувала, що їй потрібно поставити крапку. Досить жити домислами і докоряннями минулого. Анна вела себе тихо.
 Шум з боку Анни. Вона знала, що це кішки, але змусила себе піднятися і поглянути. Крок. Другий крок. Шум припинився. Жахливе маукання кішок. "Що я роблю? Що я можу тут знайти?- говорила собі подумки Анна". Крок, крок. Перед обличчям Анни постала дивна картина. Усі 4 кішки замерзли в очікуванні чогось. В темряві здавалося, що вони усі разом напали на одну здобич. 
 Анна хотіла повертатися назад, але кішки не ворушилися. Вона тупнула  ногою, але нічого. Анна взяла невеликий ліхтарик, і засвітила на кубло кішок. Усі кішки лежали одна на одній, а їхні тіла були наче заморожені. Анна розуміла, що вони усі мертві, але вона також усвідомлювала, що декілька хвилин тому вони були живими. Він тут. Вона знайшла його.
 Раптом вітер. Шум. Анна відчувала чиюсь присутність. Вона світила ліхтариком в різні боки. Страх минулого її наздогнав.
 Анна поглянула на власні ноги. Туман. По тілу пробіг холод. Але Анна знала, їй доведеться зустрітися з вбивцею її матері. Ця думка надавала їй силу. 
 - Я знаю, що ти тут!- крикнула  Анна, - Вийди і покажись!
 Анна чекала усього і з усіх сторін. Вона готувалася до цього, стільки років набиралася сміливості для цієї зустрічі. Тиша. Не чути зовсім нічого, зовсім. Анна зняла курок пістолета. Вона прислухалася до всього. І раптом жахливий сміх. Долоні Анни спітніли. Сміх лунав з різних боків, і в її голові. 
 -Покажись. Покажись!- чимдуж викрикнула Анна.
 Туман розсіявся і припав до землі. Анна побачила відблиск очей. Нічне сяйво від місяця та зірок блиском сяяли від нього та його очей. 
 Високий худорлявий чоловік, з коротко стриженим волоссям,в темному одязі, холодно дивився на Анну. Анна намагалася розглядати ту постать з свого жаху, але щось було не так. Цей чоловік був з приємною зовнішнішністю, вищий, аніж убивця її матері. Погляд цього чоловіка був надзвичайно холодним, і таким жадібним. 
 - Хто ви?- сказала Анна. Чоловік ступив маленький непомітним кроком вперед. Анна направила на нього пістолет. - Хто ви?!- у відповів чоловік тільки наближався до Анна. - Я сержант поліції, стійке де стоїте!- та у відповідь нічого.- Я буду стріляти!- чоловік не припиняв повільно наближатися.
 Анна зробила попереджувальний постріл. Лісові птахи злетіли з дерев. Чоловік зупинився в 2-3 метрах від неї. Анна важко дихала, але дуло пістолета тримала точно по цілі. Анна дивилася в деталі чоловіка. Зблизька він не здавався таким симпатичним, а викликав у Анни мороз по шкірі. Вони просто дивилися одне на одного. Раптом з рота чоловіка почувся дивний хрип і показались білі зуби, і гострі ікла. Чоловік підскочив вверх на 2-3 метра, застиг у повітрі, і направився стрибнути на Анну. 
 Анна стріляла  в чоловіка. Чоловік відскочив на дах кафе. Анна побігла за ним. Чоловік зістрибнув з даху і ,наче на пришвидшенній швидкості, побіг в лісові хащі.
 - Що це таке?- сказала в голос Анна і кинулась бігти за чоловіком. Вона забігла в ліс, гілки дерев ранили їй обличчя. Але Анна бігла за чоловіком скільки могла.
 Тиша. Анна втратила чоловіка з поля зору. Хрускіт гілок. Постріл. Щось наче , вітер, підлетіла і вибито з рук Анни пістолет. Тепер вона могла розраховувати тільки на власні сили. Анна по кругу оглядала територію. Ззаду подих. Аннині зіниці розширилися, подих завмер. Щось болюче і гостре впилося в її шию. Анна намагалася відбиватися, але кожен наступний рух їй давався  все важче і важче, а перед очима розпливалася картинка нічного лісу.
 В голові Анни промайнула думка: "От і все. Він переміг". Тіло ставало мякшим, а подихи все важчішими. Гострі ікла випивали життя з шиї Анни.