Оповідання

З чого почати мою історію? Напевне кожну історію треба починати спочатку? Мене звати Андрій і я єдиний, хто вижив із нашої подорожі в старовинне місто Кременець. Цим дописом я хочу розповісти вам, щоб ви ніколи не перетинали межі цього міста, ніколи не їхали в Кременець. Хтось може подумати – що я перебільшую та вигадую. Не робіть поспішних висновків. Спочатку вислухайте, а вже тоді самотужки приймайте рішення.

Отож, я і троє моїх найкращих друзів (на жаль, покійних, чи як прийнято офіційно – безвісти пропавших) часто подорожували Україною. Центральну частину нашої держави ми об’їздили вздовж і впоперек. Потім погляд зупинився на Західній частині. Звісно, спочатку був Львів з його історичним осердям, далі Ужгород і алея сакур, Тернопіль з озером, Луцьк з його замком. Відвідали ми Олесько, Золочів та Підгірці. Багато де були, якщо чесно.

Одного разу Настя (поводир нашої компанії, невисокого зросту дівчина-вогонь) прочитала про місто Кременець, маленьку Швейцарію, як його часто називають, і загорілася бажанням туди поїхати.

• Повірте, там є що подивитися. І релігійні святині і природні заповідники і історичні пам’ятки. Та це місто наче рай для туриста. І є навіть затишні кафешки, – цим вона хотіла заманити іншу дівчину нашої компанії, Ларису. Незнайомим людям вона б здалася пафосним стервом (зрештою, на перший погляд вона такою і є з своїми намальованими бровами, накачаними губами і розмовою, типу все їй не подобається, їй кожен щось винен).
• Не знаю, - протягнула Лариса, затягуючись дамською сигаретою (вона єдина в нашій компанії курила). – А нічні клуби там є?
• Ларисі аби гульбанити, - усміхнувся Сергій (під два метри могутній козак, мій кращий друг ще з шкільних років. До речі, йому подобалася Лариса, але через її непостійність вони так і не були разом).
• Хто б ото говорив, - парирувала дівчина. – Кого в останню подорож сильно боліла голова?

Я згадую зараз ті розмови, з чого все починалося і не віриться мені, що більше їх ніколи не побачу. Вони були такі веселі та молоді. Так вірили, що житимуть вічно. Якби не Кременець і не пожирачі (як я їх сам назвав). Ось подумки сказав це слово і наче холодом війнуло. Попри те, що я далеко, попри те, що начебто все скінчилося (принаймні, для мене), але мені і досі страшно. Я не приховую цього. Не буду казати, що не боявся. Боявся  і боюся до всирачки.

Якби я міг повернути час назад, я б відразу сказав, що не поїду в той Кременець ніколи. Але в минуле можна повернутися лише у спогадах.

• А що? Я теж чув про Кременець. І навіть відмітив собі це місто для майбутньої подорожі. Там є Замкова гора з чудовим краєвидом на місто. Є крутезний комплекс чину ієзуїтів. Ось, в гуглі повтикайте, - увімкнув я смартфон і показав друзям. – Я підтримую Настю. Давайте на наступні вихідні метнемося до Кременця. З Вінниці не так і далеко їхати. Поїздом до Тернополя, а потім автобусом. Це ж нова пригода. Хто за?

Я і Настя відразу підняли руки. Сергій подумав, а тоді теж підняв свою руку. Лариса закопилила губу, читаючи щось у своєму смартфоні.

• Клубів там, як кіт наплакав. В гуглі я знайшла інфу лише про якусь «Дель касту». Оце вибір – один з одного.
• Та забий ти на ті клуби. Я тобі сам цікаву розвагу вигадаю, повір, – постарався втішити Сергій дівчину.
• А яку? – відразу загорілися очі у Лариси. Вона любила сюрпризи та подарунки. Зрештою, яка дівчина їх не любить?
• А це вже ти дізнається в Кременці, - таємниче відмовчувався Сергій.

Після цих слів усе було вирішено. Наступного тижня ми мали їхати на батьківщину Юліуша Словацького, Андрія Пушкаря та Михайла Вериківського. Звісно про цих трьох людей я дізнався з інтернету. Перед кожною своєю подорожжю я читаю інформацію про місце, куди планую їхати. Відмічаю собі місцини, куди я обов’язково повинен потрапити.

Якщо Настя подає ідеї початкові, то зазвичай я їх втілюю у життя. Продумую маршрут, яким ми будемо добиратися, бронюю нам усім хостели та готелі, розплановую, що ми подивимося. Вже на місці часто вперед усіх веде Настя, яка не може себе поводити спокійно. Я ж іду слідом і, якщо потрібно, щось коректую. А Сергій та Лариса – це два наші нахлібники, як ми часто називаємо (вірніше, називали) їх.

Я дуже добре пам’ятаю, як почалася наша подорож в ту злощасну п’ятницю. Не повірите, але це було тринадцяте. Найбільш забобонною у нас звісно була Настя. Вона переддень почала усім писати в соціальних мережах, щоб перенести поїздку, але інші сприйняли це все, мов жарт.

Я зараз сиджу  і думаю: скільки було можливостей не поїхати в те кляте місто. І як якась маленька, на перший погляд, дрібничка могла б усе змінити. Хтось міг би захворіти і ми б не поїхали тієї п’ятниці. А потім могли б взагалі подорож в Кременець відкласти. Таке вже бувало у моєму житті. Я планував їхати в подорож, але так і не їхав з різних причин. Зрештою нашій поїздці нічого не завадило.

Отож, ми ще з ночі сіли на поїзд. І о восьмій ранку були в Тернополі. А близько десятої в Кременці. Найперше ми планували відвідати Замкову гору. Вилізли на неї і були зачаровані краєвидом, який перед нами відкрився. Містечко усе було, немов на долоні. Посередині гордо височів комплекс чину ієзуїтів. Ця споруда манила до себе. Кликала.

Загалом ми були щасливі від початку подорожі. Навіть Лариса виглядала задоволеною. Сергій їй робив безліч фото з найрізноманітніших ракурсів. Дівчина вела власний блог про подорожі і викладала в ньому найкращі світлини.