Глава 35

   Вдома нас чекає сім’я в зборі та вечеря. Свят губиться від прискіпливої уваги родичів й час від часу кидає на мене нервові погляди. Підхожу до нього й стою поряд. Його хвилювання відчуваю фізично. Та нічого страшного не трапляється. Ладуся спокійно його обіймає й вже зі сміхом лускає його по плечі. Від погляду Лук’яна на Свята й мене пройняло, але він підійшов й теж просто обійняв Свята. Й всіх, здається, попускає те нервове, що бриніло десь глибоко всередині.

   Жалію Свята й перетягую усю увагу на себе та коротко переказую свої враження від подорожі й того сміється навіть собака. Далі розмови потекли у звичному родинному коловороті. Я спостерігаю, як Сергій вчепився з Лук’яном у політичну тему, як Януся перешіптується з Ладою, як Платон гострословить зі Святом й час від часу у свої каламбури втягує Ярему. Й, здається, що ми, наче нормальна сім’я, хіба що зі своїми особливостями. Ну…можуть наші принцеси дракона голими руками задушити, але то таке…

   Труднощі бувають у всіх. Але всі ці негаразди - це все незначні моменти життя, які закінчаться й забудуться. Бо ті проблеми, з якими ми стикаємося сьогодні та, які нам ввижаються кінцем світу, через рік вже нічого не будуть значити. Іспит, який ви завалили в школі нічого не буде означати, коли ви отримаєте вищу освіту. Біль від розбитого серця у шістнадцять років нічого не буде вартувати у двадцять п’ять. І я теж сподіваюсь, що ми зможемо спокійно подолати усі складнощі й жити далі. Сподіваюсь, що Платон знайде себе й зможе реалізуватися, як чоловік. Ярема навчиться керувати емоціями. Свят ризикне й наважиться повірити у родину. Януся зустріне хорошого хлопця й спробує йому довіритися. Лук’ян насмілиться на нові почуття. Ладуся дозволить собі розслабитися. А я прямо зараз розпочну діяти. Й краще вже я пошкодую про те, що зробила, аніж про те, що не наважилася.

 Збираюсь з думками й силами й поки на мене ніхто не звертає уваги, пишу смс Холодницькому. Й майже миттєво отримую відповідь з його згодою на зустріч. Видихаю. Й приєднуюсь до сімейного балагану.   

     Вночі я майже не сплю. На серці шкребуться коти. Сто разів прокручую у своїй ясній голові, що я скажу і як я це скажу. Й цей гул думок ні на мить не дає розслабитися. Тож вранці з ліжка сповзаю тілом у розтріпаних почуттях й з розпакованою параноєю. З холодною байдужістю дзеркало віщає, що виглядаю вичавленою до атома. Тихенько стогну. Внутрішні демони єхидно обговорюють побачене. Грінпісу на них просто немає. Закриваю очі. Збираюсь. Й холоднокровно придавлюю усі ці демократичні виступи. Сьогодні панує тиранія. Й найголовніший деспот сказав, що я прекрасна й спокійна. Розставляю прапорці для розгнузданих думок й витягую організм до стану воскового спокою…Хочеш бути королевою? Тоді тримайся, як королева.  

    З Холодницьким ми зустрічаємося в ресторані. Поговорити нам все ж треба було. Я запізнююсь. Тяжко прийти вчасно, коли ти тричі переодягаєш сукню й двічі перероблюєш зачіску. Ні, суконьку я вибрала таку як треба. Червону таку, вирви око й підкресли форми. Поки пливла лебідочкою до столика, то мене бачили всі й, здається, що за мною навіть слідкувала ворона з гілки дерева у вікна. Ще раз вітаю параною.

   Декольте оцінив й Холодницький, правда, потім, коли все ж зумів від нього погляд відірвати.

- Привіт! - трохи хрипло прозвучало.

- Привіт! - важко ковтнув він. - Ти просто приголомшливо виглядаєш.

Повів він головою й кілька разів моргнув призвичаюючись до мого образу рокової діви. 

- Ти теж дуже чарівний, - прямо пишаюсь собою, вечір почався, а ще жодного разу телепнем себе не проявила.

   До нас радісно підбігає офіціант. Й поки Холодницький робить замовлення, я зависаю розглядаючи його. Харизматичний, яскравий, привабливий, стильно одягнутий з вкрадливими манерами він прискорює моє серцебиття.  І я почуваюсь, наче вже стрибнула з краю безодні й лечу вниз. За спиною - висота, попереду - нескінчене й чорне провалля.

Але я жадібно слідкую за ним, за його пальцями, сильними руками, неслухняним, на дотик жорстким волоссям, вертикальною зморшкою на лобі, впертим підборіддям й звабливою лінією губ.

   Час від часу ловлю на собі короткі погляди Холодницького, які залишають вогняні сполохи на моїй шкірі. Й хвилювання розповзається по тілу зграєю сарани, сум’яття накочується хвилями, виплітаючи з нервів хитромудрі візерунки й мучить, як паразит. Видихаю й чіпляю на губи вимучену посмішку.

- Як твоя поїздка? - повертається він до мене, як тільки офіціант відходить від нас.

- Можна сказати, що вдалася, - повелася я на спробу заговорити про що завгодно. - Ми відкопали кілька родинних скелетів в шафі…таких в розмір мамонта, жирних й вгодованих. Й так ми довідалися, що Солодкий Святослав наш рідний брат, - незграбно виливаю я на нього правду.

- Що?! - розгублено моргнув він.

- Ми цю інформацію, поки не афішуємо. Самим би ще з усім розібратися.

- Навіть не знаю, що сказати…

- Все нормально. Тобі кажу, аби не виникало різних думок, щодо присутності Свята зі мною.

- Не виникали…- почав він, та сам себе й спинив. - Добре, - тяжко зітхнув він. -  Виникали такі думки. Я старанно їх вгамовував, щоб не здаватися повним ідіотом, - відводить він погляд.

Назар погано справляється з сильними емоціями. На його обличчі пробігають усі гримаси, поки він намагається їх побороти. Він, наче той айсберг, якого змусили йти по розпеченому вугіллі.  І його розгойдування під вітрилами хвилювання гамує моє власне сум’яття.