Глава 33

    Наш план був чистий, як сльоза. Доїхати до Богом забутого місця в глибинці Чернігова для того, щоб побачити паром. Й цей задум я легко провернула, бо мої «Ко» були мовчазні, насуплені й, здається, що й не розмовляли. Платон, задумливо гриз губи й тихо собі кермував. Ярема грався в телефоні. Свят витріщався у вікно. А я вже практично доходила до просвітлення. Тиша. Ямкувата дорога стелиться під колеса. Думки в голові довго не затримуються, бо вони підскакують на цих ямках, як м’ячики й розліталися в різні сторони. Зуби іноді клацають й печінки підлітають, та то таке. Українські дороги, то  наче дороги до пекла. Пересуваючи ними, щоправда, переважно молишся: хоч би колесо не відпало, хоч би амортизатори не поламалися, хоч би гальмівні диски не погнулися. Але біду ту побороти, поки що ніхто не зміг.

    Власне кажучи, й наша дорога ставала все гіршою й гіршою, а потім чудовий навігатор вивів нас у повне бездоріжжя. Й тут на безхмарне небо набігла хмаринка й за мить вперіщив дощ. Злива стояла така, що й світу не було видно. Ми теж стали. Їхати взагалі не було видно куди, на додачу ще й вітер намагався викорчувати дерева. 

- Та, щоб вас!!! - здали нерви у Платона.

- На який біс, ми туди їдемо? - проричав він до мене.

- Враження отримати, - чесно зізналася я.

- Я вже тими враження ситий по сюди, - й він виразно провів ребром долоні по шиї, тим самим показуючи повноту своїх вражень.

- Але ж ще не по верхівочку, - провела я ребром долоні у себе над головою.

- Знущаєшся?! - прошипів він.

Здається, це взагалі його улюблене слово. Принаймні я тільки його й чую. Може він в мені таємного садиста підозрюю, чи що?

- Ні! - серйозно сказала я. - Просто використовую природний фон, нові враження від подорожі й те, що нам усім немає куди подітися один від одного для того, щоб ми змогли якось легше прийняти нову нашу дійсність.

- Що?!Тфф! Я вже з «новою» дійсністю прямо в засмокт, - сердито пробубонів Платон. - Було б тут що приймати.

-  Ага! Але ж погодься, коли ми були б у місті, то найперше що ти зробив - вжерся до стану синьої ізострічки. Вдосталь би натішився думками, що світ лайно, а усі довкола підступні й нехороші люди.  Хапав би кочергу з гарячого кінця й норовився б вткнути якусь грандіозну дурню. Класика жанру: заперечення, гнів, компроміс, депресія та прийняття.

- А ти прямо все знаєш? - сердито фиркнув Платон.

- Ні. Я вже просто добігла до стадії прийняття неминучого. А до того з бджолиним роєм отруйних думок я танцювала, як цап на льоду. Я не могла повірити, що батько міг покинути свою дитину. Я була вражена подібним вчинком. В мою голову це не вкладалося. Ладуся над цим, правда, дуже потішилася й сказала, що її знайомий бізнесмен вже давно живе на дві сім’ї й має шестеро дітей, офіційно з яких він визнає тільки двох. Й зараз, на жаль, як чоловіки, так і жінки легко кидають своїх дітей і йдуть з сім’ї.

- А він точно наш брат? - все ж уточнив Платон.

- А ти думаєш я б переколотила усю сім’ю, заради неперевіреної інформації? Він точно наш брат, - твердо завірила я його.

- Я взагалі тут присутній, - буркнув Свят.

- Вибач!- повернулася я до Свята. - Просто, думаю, що буде краще все виговорити, аніж тримати й примножувати це все в собі. Кожен з нас печеться у своїй формі, ростить свої комплекси й бавить свою невпевненість. Більш чи менш, але це притаманне нам усім. Ми люди, ми приймаємо неправильні рішення, маємо сумніви, вагання, страхи. Й це нормально. Емоції роблять нас людьми. Ми не повинні бути ідеальні, але ми повинні уміти керувати своїми емоціями. Умій  Ярема регулювати градус своїх емоцій й він би не різав себе. Але йому ще доведеться вчитися це робити. Вчитися зупинятися й думати. Вчитися уникати та правильно реагувати на емоційні перевантаження.

 При моїх словах Ярема знітився.

- Й головне, треба буде навчитися, що родичі це не тільки для того, щоб виїдати мозок. Сім’я - це також підтримка, опора, любов і турбота.

- Й саме тому ти розлучилася й рік тинялася по світу? - в’їв мене Платон.

- Так і я не кажу, що я зразок для наслідування. Я теж помиляюся й пожинаю наслідки своїх помилок, - вглядалася я в сіру масу за вікном. - Усі ми помиляємося, - зітхнула я. - Й  докори сумління гризуть нас. Помилку ми сприймаємо, як щось жахливе. Й цьому нас ще в школі вчать, допустив помилку, отримав погану оцінку. Проте помилятися - природно. Бо саме так ми вчимося, розвиваємося, пізнаємо нове, виясняємо свої цінності й межі. Взагалі, в житті ми частіше помиляємося, аніж буваємо праві. Й цю власну неправоту ми маємо адекватно приймати.

- Й до чого ти це втираєш? - нахмурився Платон.

- До істини, мій молодший братику, - тяжко видихнула я. - Чудес не буває. Усі наші питання ми не вирішимо за раз. Але, можливо, хоч крок вперед зробимо для їхнього вирішення. Тобі взагалі не варто психувати, ти то отримав одного брата, а Святослав відразу два брата, дві сестри, племінників й купу інших екзотичних родичів.

- То мені його може ще й пожаліти? - обурився Платон.

- Свят, тебе треба пожаліти? - обернулася я до Святослава.

- Звісно. І пожаліти, і морозиво дати, і на мультик зводити, - клепав язиком Святослав.