Глава 29

  У нас був план. Ні, не так у нас був План. І першою точкою на карті нашою подорожі стали Голубі озера під Олешнею. Це чудове місце розміщувалося в Чернігівській області. Вигадливі журналюги нарекли їх «Чернігівськими Мальдівами». Нас мали потішити прекрасні озера у сосновому лісі. Та поки ми всі переживали радості проклятих українських доріг.

  За кермом сидів Святослав. Платон сумний, як у воді намочений, розглядав пейзажі за бортом. Ярема втикав у планшет. А я розважалася тим, що розглядала дорогу і час від часу Святослава. Й самій було цікаво, що я мала в ньому знайти? І що робити з тією інформацією? І як склеїти той кришталевий світ, що розлетівся на друзки?

   На підгляданні за собою, він мене й застукав.

- Що? - стиха запитав він.

Кажуть, що люди, які уміють вісьмерити чудові професіонали у продажах. То я так чисто умію брехати, що й віяти не треба.

-  Милуюсь твоїм спокоєм. Бо мене вже вигойдало від цих чудових доріг, - буркітливо зітхаю я.

Святослав усміхається й починає розповідати історію Чернігівщини. Такого вільного трактування історії я ще не чула. Так я дізналася, що жили люди добре, але бідно. Коли він почав розповідати про герб міста, я вже ридала. Бо на гербу міста намагалися зобразити святого покровителя Владислава 4 Вази, який в результаті вільного трактування вийшов, як козак з вусами. Бо на питання, а як намалювати, відповіли, що малюйте, як хочете. Ну й наші й намалювали. Старилися, творчо себе проявляли. Коли історичним подіям надати трохи емоційних фарб, то можна торгувати зубами. Я вже хапалася за живіт зо сміху. Ожили також Ярема з Платоном.

- Святослав, я не підозрювала в тобі такі таланти. Ти гід від Бога, - пробурмотіла я. - От, що означає правильні вислови та коментарі.

- І не кажи. У нього й шило бриє,  - буркнув Платон.

- Платон, що заздрість плугом по серцю оре? -  розвеселився Свят. - Ти не ведись на ту зажерливу жабу. Заздрість - це духовний голод. І розберись зі своїм відчуттям меншовартості.

- Шепоти собі в ганчірочку, - огризнувся Платон. -  Й не марнуй навішений, мову. Теж мені кепкун.

- Припинили цю руханку. Насолоджуйтесь подорожжю. Чернігівщина - це край  овіяний легендами, місцина неймовірних та красивих лісів, стрімких рік, пахучих луків. Де б ви ще країну побачили? А так у нас цікавезний маршрут: Голубі озера, Зачарована Десна, Чернігів, Батурин, - блудила я словами.

- Комарі, кліщі відсутність зручностей, погані дороги й навіщо ми так довго туди їхали, щоб то побачити? - виклав своє бачення Платон.

- Та, що ж ти такий нудьгар, - дала волю я словам. - Ти ж молодий і активний. Мав би прагнути розвиватися й цікавитися світом.

- Я цікавлюсь. Але в комфортних умовах.

- А ти знаєш, що виходячи за межі комфорту, людина розширює свою свідомість?  - й далі мастила я слова.

- А ти не плутай зону комфорту й комфортну обстановку, - мудро видав братик.

- Ти мені ще повідай, про цей жорстокий й незвіданий світ. Про біологічну небезпеку, яка чатує за кожним кроком. Про бактерії, віруси, радіацію й хімічне забруднення, - закотила я очі.

- А тобі, аби насмішки розкидати, - нехотя відповів Платон.

- Як ти в медичному виживав?

- Нормально.  

- Він ділився своїми багатими враженнями з усіма нами, - здав його Ярема.

- Просто розповідав…- похмуро бовкнув Платон.

- Де вже ті озера? Таке враження, що до Білорусії під’їжджаємо, - позаглядав у навігатор Святослав.

- І зв'язок тут не ловить, - занив Ярема.

- Люди колись жили без телефонів, - вспокоїла я його.

- Мирано, ти ще про динозаврів розкажи, - заперечило дитя.

- Про динозаврів я й сама нічого не знаю, окрім  загальної інформації. Але думаю, що то може бути цікаво.

Святослав з траси повернув на з’їзд. Місцинка ставала все  безлюднішою.

- Це що дупа світу? - не втримався Платон.

- Ні! Це не вона. Нам ще 10 км й ми на місці, - видихнула я.

- На місці я був дома.

- Платон, от чого тобі не йметься? Що ти всю дорогу дихаєш бісом? - повернулася я до нього.

- Звідки ти ці дивні вислови береш? - скривився Платон.

- Три роки роботи з Уляною з Франківська й твій світ зміниться назавжди, - пробубніла я.

Раптом у Платона округлилися очі й він припав до вікна.

- Це що лось? Справжній лосяря?

У вікно визирнули всі. І дійсно, неподалік від дороги був лось, який побачивши машину дременув у соснові хащі.

- Чортів жевжик! Ви бачили? - з ошалілим виразом обличчя, Платон дивився на нас.

- Лось. Ніх…Ні в біса собі! - поправив себе Ярема, який аж засовався на місці й тепер в усі очі вдивлявся в хащі.

- Спини машину, - зарепетував Платон.

Свят різко натиснув на гальма й притиснувся до обочини. Мене хитнуло і я вже  набрала повітря в легені й повернулася до Платона, як той вискочив з машини. За ним вискочив Ярема й вони обоє метушливо бігали біля траси, зазираючи в ліс. Це було потішно. Платон виразно махав руками і яскраво пояснював, що то лось…живий, його так, лось. Ярема клацав світлини. Перевела ошелешений погляд на Святослава. Той виразно закотив очі. Зробила жест рука-обличчя.