Глава 28

Наступні три тижні злилися в одну сумну, високу й пискляву ноту. Мій моральний стан був близький до гаптованої параноїчки. Щось типу шаленій, кидайся, знищуй, розмазуй соплі й бийся головою об стіну. Те, що здавалося правильним і яскраво показувало всю суть світогляду, насправді затягувало мене в якусь сіру трясовину. Якщо в день якусь зайнятість собі я організовувала, то ночами усі демони дружно водили зі мною хороводи. Самотність, як алігатор, переслідувала мене вдень, вичікувала ночі й тільки тоді нападала. Туга, як філін, прокидалася лиш зачувши ніч. Розпач й сумніви доїдали, як зграя гієн. Ядучим смогом, огортало відчуття безнадії. Біль втрати в’їдався в душу, як ікла звіра у шматок м’яса. Розчарування й зневіра, як ті терміти, точили віру в себе. Й серце розривалося на гострі й пекучі шматки. Ночі стали чистим прокляттям.

    Ночами без сну я перебирала своє минуле. Навіть зробила відкриття, що спогади про Яроша втратили свою гостроту. Так, певне, буває, щось спочатку болить, потім ниє, а потім все гоїться. Як і буває, що люди перестають кохати один одного. Шлюби нині розпадаються з надшвидкістю. Й чоловіки легко можуть зраджувати, особливо коли поряд них є на все готові дівчатка. Дівчатка, які щойно відкривають для себе світ тілесної насолоди й мораль яких, ще не відрізняє, що за чужим чоловіком стоїть чуже життя, по якому вони топчуться своїм брудним взуттям. І в якусь мить, кохання твого життя, просто перетворюється на ніщо.

     Коли ми одружувалися, то обоє були молоді. Я всім серцем вірила у свого чоловіка. Я підтримувала його. Я надихала. Я працювала над його мрією. Зі мною він став героєм й кумиром для мільйонів шанувальників. Поки ми дерлися на вершину все було важко й виснажливо, але ми були разом. Він знеможений після виступу тулився до мене й під моїми руками тремтіло його тіло. Але він ловив свій кураж, й ні на що інше у світі не поміняв би його. Й та його фанатична вірна наснажувала мене. Навіть коли здається була межа моїх можливостей, я знаходила сили. Знову й знову.

     Та на вершині слави виявляється дуже самотньо й холодно. Й він грівся в обіймах усіх охочих дівчат. І я ж про то знала. Знала по тому, як він відводив погляд. Як зривався й кричав на мене, що я його душу. Найболючіше - це бути в цьому й дивитися, як руйнується твоє життя. Він став зіркою. Я стала баластом. Набридливою й непотрібною річчю.

     Й після нашої чергової сварки я зібрала речі. Його дорікання були злими, несправедливими та жорстокими. А його зверхність шматувала душу, видушуючи з серця останні залишки почуттів. Мною колотило так, що я не змогла й слова мовити. Та я навіть дихати не могла. Й враз я опинилася на вулиці. Без чоловіка, без роботи, без домівки. Зате з багажем леліяних комплексів. Дуже сильно хотілося здохнути. Та так, що в якусь мить я стояла на пероні й навсправжки роздумувала про один крок. Про один бісів крок й це все б закінчилося. На афіші, переді мною, була його морда. Й від перону я потихенько відступила, аж до лавочки.

    Рік. Я збирала себе по частинах й клеїла цілий рік. Відчуття були, наче з тебе висмикнули душу. За твоєю спиною залишилася частка твого життя в якій тобі місця немає. А ти по іншому не жив й нічого іншого не робив й іншого не знаєш. Й ця новостворена пустка всередині набувала глобального масштабу чорної діри. А я гадки не мала куди себе подіти та, як жити далі. Але все, як кажуть, перемелеться. Час добрий лікар... Ну, може ще й психолог був хороший…

     Бо я вже стала думала, що знаю хто я й чого хочу. Що знаю собі ціну. Й що можу жити далі, як усі нормальні люди. Та, як тільки запахло серйозним з Холодницьким, то панічна втеча і є постраждалі…    

    Холодницького я більше не бачила. А взяти зателефонувати йому бракувало духу. Що я йому скажу? Що знаєш я, виявляється, сумую за тобою. Що я маю почуття до тебе. І ті почуття, як вгодовані партизани прокралися в моє серце й захопили в полон мою душу. І як так все сталося уявлення не маю. Якого нечистого, все з простого і ясного, перетворилося у все погано. А я наполягаю, все погано…Й що мені з цим усім робити?

    Моя шкала цінностей й так виглядала якоюсь кривою. Вона була зметена, поламана й щось було заново відбудовано. Й схоже то ліпилося моїми кривенькими ручками, бо межі були такі…широкі. Щоправда, щось з цього періодично давало збій. І я знову до чогось пристосовувалася та змінювалася…

      Та й в цілому ми всі під тиском долі змінювалися…

   Януся зарядилася долею цинізму й з виглядом королеви жахів повернулася в школу, перетворившись в справжнісіньке прокляття для тих, хто розбиває серця, як кришталеві кульки. Місія вбити дракона й порятувати цнотливця цвіла й пахла. Дракона було навіть шкода. В очах Янусі палала жага розправи. А коли її голос переливався від дзвіночка до циркулярки то здавалося, що світ перевертом йде. Й залишалося тихо молитися й чекати, поки підлітки переживуть той вир почуттів.

    Ярема ще більше забився у свій образ сірого нічого. Близнюки настільки разюче відрізнялися один від одного, що тільки свідоцтво про народження той факт підтверджував. Й поки ми греблися у своєму й думали собі, що може то нормально,  виявилося, що то все геть ненормально. Й що з цим робити ніхто не знав…

    В Платона взагалі нічого не ладилося. Змагання на які він покладав великі сподівання він програв. І ця невдача сильно по ньому вдарила. Пестунчик звик все отримувати особливо не напружуючись. Наймолодшенький ніколи, нічим не був обділений й все отримував легко. Школу підтримувала Лана Василівна й певний статус-кво у Платона був завжди. Вчителі досить поблажливо до нього відносилися, особливо його не напинаючи. В університет він теж ходив, здається тільки затим, щоб дівок зваблювати. А тут виявилося, що байдуже, якого ти роду, а важливо, що ти умієш. Мало того, якщо ти щось умієш, ти маєш ще заробити собі місце біля сонця. Й щоб цього досягнути, треба брати на себе відповідальність. Не кивати на обставини, не шукати відмовки чи звинувачувати інших людей, а виправляти помилки й нести відповідальність. Зрештою успішними не народжуються, ними стають. Але для цього потрібно багато працювати та вчитися. Бо тільки постійна робота над собою дає шанс бути кращим за себе вчорашнього й надає сил, щоб своїми руками розпочати будувати своє майбутнє. А мій братик мріяв про легкі вигоди, хронічні розваги та розкоші. Й життя його відразу жорстоко розчарувало. Як результат, повна зневіра, яка вилилася в затяжну депресію й неадекватні вчинки.