Глава 26

  На роботі Дмитро Васильович влаштовує мені холодний страйк, умокає у погано приховану ненависть, виливає на мене відверте презирство, палахкотить первісною люттю, пробуючи спопелити нестримною злістю. Знав би він, як мені байдуже на всі ці темні пристрасті…

   Мій характер загартовувався роками. Я навіть в елітній школі для діток небідних батьків не прижилася. Не цікаві мені були однокласники. Й гидоти та підступи з їхньої сторони супроводжували мене до випускного класу.

  Тож характер готувався помирати стоячи, а гумор переживав свою еволюцію з сіренького перетворюючись на чорний. Й відчайдухів готових потрапити на мій гострий язик ставало все менше, моя ж душа, вдягнувши броню байдужості, обростала полином. Емоційна холодність й байдужість циркулювали по венах виморожуючи усе цнотливе й вразливе. З раковини емоційного божевілля мене витягнула несподівана закоханість до Яроша. А далі мене чекала довга дорога всіяна перепонами, складнощами, слізьми в подушку від безсилля, опущеними руками від відчаю, коли здавалося, що нічого не виходить і я найбільша нездара на землі, намотування шмарклів на рукава й знову підйом з колін.  

    Роблять людину сильнішою не перемоги, а поразки. Цього добра в мене було з головою. Час відшліфував якісь гострі кути до прийнятних у суспільстві і я навчилася балансувати на межі моральності й цинізму. Навіть моя тіньова мораль, досить раціональна та пристосована до реальності. Й чуже незадоволення вона дозволяє мені досить невимушено перетравити.

    Ага! Десь по принципу хто переміг, той добро. А що? Життя багатогранне. В природі взагалі не існує поняття добра і зла. То лише наші уявлення вчинків. А природі на те однаково. Космос, як був до нас, так буде і після нас.

    Тож або запхай гордість далеко, запасись заспокійливим й терпи, або ж візьми попкорн чи ковбасу й приготуйся до видовища. Який складний вибір. Але ж я справлюсь. Я ж витримаю. Й навіть втримаюсь від бажання прищепити нові звички для дорогого родича. В ролі святої наївності у мене віртуозно виходить доводити до ручки й не мучитися совістю. Коли чоловіки жорстокі, то жінки підступні. Й чарівні пані легко можуть попсувати нерви, або перетворити життя на жах. Щоправда, й чоловіки так гарно уміють довести нерви до межі й не тільки жіночі, але й свої. А тут уже їх й інфаркт міокарда чекає з відкритими обіймами.

    Раптову фантазію на цю тему я швиденько прокотила в голові й ще раз вразилася елоквенції своїх думок. Стишила вихор нерозумності в голові й приречено потеліпала прасувати плащ та рятувати світ.

     З Холодницьким ми домовилися зустрітися після роботи. Й тепер я поспішала йому на зустріч. В голові вертілася хмара думок, до них тулилися, як огірки в банці, емоції й почуття. Тендітна невпевненість трималася, як цвяхи в дошці. Загонистий досвід підсовував кепські картинки минулого начисто витираючи усе добре й гарне, що було. Розгвинчена уява, яка в мене певно з пекла родом, малювала доспівану пісеньку. Одна лише надія шепотіла, спробуй, в тебе все вийде. Господи! Я ж у звичайних умовах нормальна людина. Прийняття рішення в мене не перетворюється на театр абсурду. Доленько, я тебе прошу, або чоловіків потрібно мати, як бджіл по весні, щоб до них імунітет виробити, або ж дай мені одного з яким я проживу усе життя. І відмічу, що мені вже пізно розводити кагал чоловіків. Радощі зваби, раніше було потрібно підсовувати. Тепер мені й так все подобається.    

     Холодницький був біля машини, а поряд нього стояла й закидаючи голову сміялася ефектна брюнетка. Від побаченої картини  я враз завмерла. Як в омут затягнули спогади, про подібну картину, яку я вже тисячі разів бачила. Звісно, рок-зірки по обов’язку служби, постійно оточені моделями та на все готовими дівчатками. Але закривати очі на ці слабкості чоловіка я не змогла. Серце миттю вкрилося сизою памороззю розносячи холод по тілу. Липкий страх заворочався всередині. Видихнула. Щось, видно, з долею ми не домовилися. Видихнула ще раз. Розправила плечі й пішла до нього.  

   На губах Холодницького з’являється посмішка. Але, як тільки він зустрічається зі мною поглядом в його очах пробігає настороженість. З дівчиною він швиденько прощається й усю увагу зосереджує на мені. Ми обмінюємося звичайними фразами про справи. Я його слухаю й щось відповідаю, а в голові  дзвеняча тиша. За одну мить моє рішення прозоре, як скло й крихке, як крила метелика склалося на подобі картонного будинку полишивши по собі шелест думок, чорну глибину смути та виття в грудях. Під шкірою заворочалося передчуття неправильності.

   Ми від’їжджаємо від роботи й він спиняє машину. Холодницький хмуриться. Він затинається на словах й насторожено на мене поглядає. Тихенько, як дим берегом, в його очах стелиться напруга. Мої нерви розгойдуються, а думки хаотично літають. Холодницький не витримує перший цієї невідомості й запитує чи зі мною все добре.

- Назар, я думаю, буде ліпше, коли ми з тобою припинимо наші стосунки, - на одному подиху видаю я. 

- Що?! - здивовано моргнув він, вглядаючись в мої очі.

Вбивчий марш мурах кинувся по моєму тілу. Тиша задзвеніла. Здається, час облився рідким азотом й застиг на місці. Під його поглядом щось раз-за-разом всередині мене вмирало й роздирало на шматки моє відчуття самоконтролю.  

- Ти не хочеш стосунків?

Пробився у мій мозок його здавлений шепіт.

- Так, - затремтів мій голос.

- Чому? Я можу дізнатися чому? - в його очах зароджується сіра буря. -  Нам же було добре разом. То як так? Ти можеш пояснити, що сталося?